В 50-60-х роках минулого століття США, не визнаючи комуністичний режим КНР, регулярно здійснювали розвідувальні польоти над територіальними водами Китаю.

Китайці ретельно фіксували кожен  випадок порушення свого повітряного і водного простору і щоразу надсилали дипломатичними каналами грізні попередження американській стороні. Втім, далі них справа не йшла, оскільки чимось дієвішим режим Мао Цзе Дуна просто не міг відповісти – ППО «Піднебесної імперії» перебувала у зародковому стані. Порушень з боку нахабних янкі було чимало, отож, відповідно, й кількість попереджень вимірювалася ледь не чотиризначною цифрою. Причому кожне з них регулярно транслювалося інформаційними агентствами. Відтоді й пішов мандрувати світом жартівливий вираз «китайське попередження», що означає безплідні, позбавлені реального змісту погрози, які не супроводжуються серйозними практичними кроками.

Становище, в якому опинилася нині Україна, можна делікатно охарактеризувати як складне. Якщо позбавити заяви політиків, урядовців та військових обгортки  окозамилювання і намагання зберегти пристойну міну при поганій грі, то залишиться головне і найсумніше: як військова потуга,  ми, на жаль, не можемо рівнятися до Росії. Це – головна причина усіх наших нинішніх бід. З огляду на неї, усі заяви на кшталт «Ми обов’язково повернемо Крим Україні!» маловартісні. Пишу таке, ризикуючи бути звинуваченим у «пораженчестві», хоча це – радше спроба об’єктивної оцінки реальності. Якби Україна почувалася, так би мовити, при силі, то розмова із знахабнілими «братами» з самого початку, ще з масового березневого перельоту російських гелікоптерів у Крим, велася б зовсім по-іншому.  Але – знову маємо те, що маємо.  Як і у печерну епоху, право брутальної сили нині часто виявляється вагомішим, ніж сила права. Чому в нас немає сили для адекватної відсічі? Чому зграї сепаратистів на Донбасі, заручившись всебічною підтримкою з-за східного кордону, діють так нахабно, що далі нікуди? Відповідь одна: не відчувають належного спротиву, адже ця публіка розуміє і сприймає  лише один  аргумент – грубий і безжальний удар у відповідь, а не нескінченні «китайські попередження». Завдати такого удару ми зараз, судячи з усього, не в змозі, хоча й обіцяє новообраний гарант то провести блискавичну АТО, то оголошує про припинення вогню й закликає терористів скласти зброю. Очікувати, що у державі з кульгавою економікою, розхристаною донедавна зовнішньою політикою (яка чомусь йменувалася «багатовекторністю») і, відповідно, відсутністю націленості на найбільш вірогідного  противника раптом з’являться боєздатні збройні сили – це свята наївність. Як і сподівання на те, що з-за західного кордону нам на поміч ринуть армади НАТО. Гірку чашу розчарувань з приводу допущених помилок і їхнього виправлення  нам належить випити самим. І дна у ній наразі не видно…

Ігор Дуда