“Кому війна, а кому мати рідна”, – говорять по тих, хто навіть у важкі для його країни часи примудряється відшукувати вигоду для себе. Висловлюючись трохи по-науковому, є бенефіціарами війни.

Такі типи, які ніколи “не упустять свого”, і “вміють жити”, викликають більшу чи меншу антипатію і в мирний час, а вже в період воєнного лихоліття здатні навіяти жагуче бажання бачити їх усіх разом на довжелезній лаві підсудних. І – з обов’язковим ваговитим тюремним терміном як апофеозом блискучої бізнесової кар’єри.

Тема ця не нова і періодично виходить на передній план – як правило, тоді, коли хтось із цих “бенефіціарів” голосно заявить про себе якимось огидним відверто асоціальним вчинком. Трапляються такі вчинки в нас нині регулярно, в тому числі й на славному Тернопіллі – у резонансному виконанні представників влади обох статей (як граційно бігла народна обраниця до паркану, щоб перекинути через нього зароблене тяжкою працею – просто проситься на полотна Ренуара!). Тому надовго забути про тему наживи на війні можливості немає.

В черговий раз звернутися до неї змусила історія з начальником одеського військкомату Є.Борисовим, родина якого під час повномасштабної війни придбала на іспанському узбережжі нерухомості та автівок на мільйони доларів. А також – публікація на сайті “Української правди” публіциста Михайла Дубинянського, в якій він досліджує тему отого самого бенефіціарства на війні. Наведу декілька витягів з неї:
“Серед мільйонів українців та українок, які залишили країну після 24.02.2022, трапляються люди, для яких війна стала не трагедією, а лише вікном можливостей (“трапляються” – чи не занадто применшується число отих користувачів “вікна можливостей”? – І.Д.)… люди, які свідомо експлуатують свій український паспорт та конвертують закордонну солідарність з Україною в особисту вигоду та особистий комфорт… Формально такі люди… залишаються жертвами війни – громадянами держави, яка зіткнулася зі збройною агресією. Однак ставитися до них як до жертв не виходить: занадто великий розрив між їхніми особистими витратами та особистими надбаннями; між втраченим та отриманим натомість”.

“Ще гостріше ця проблема стоїть всередині України, де ворог щодня сіє руйнування та смерть… Термін “бенефіціари війни” цілком придатний для опису чиновницького мародерства, розкрадання гуманітарної допомоги або збагачення на військових закупівлях. І тим паче він доречний, коли справа стосується хабарів у військкоматах: якщо корупціонер у цивільному міг незаконно збагачуватися і в мирний час, то процвітання корумпованого військкома цілком і повністю прив’язане до великої війни…”.

Розлоге цитування колеги, нехай і столичного і більш обізнаного, є, можливо, проявом провінційного комплексу меншовартості, але йду на це свідомо, для підкреслення того, яких масштабів набула проблема в межах країни. Тим більше що не відмовлю собі в бажанні подискутувати з ним на тему ще одного пасажу з його публікації:
“Я не захищатиму свою країну, поки десь у тилу жирують корумповані військкоми”, – хоч би як привабливо виглядала ця логіка, вона залишається збоченою та хибною.
Так, зустрічаються українці, які сприймають війну як безвідмовний інструмент для задоволення своїх амбіцій… Але від цього Україна не перестає бути спільною домівкою для всіх її громадян: незалежно від їхнього походження, місця проживання чи рідної мови. Домівкою, яка потребує захисту та турботи”.

Чи не є підстави побоюватися, колего Михайле, що така “збочена і хибна” логіка може оволодівати дедалі більшим числом наших рядових громадян – тим більше коли вони щодня бачать, що тим, котрі паразитують на війні, з боку держави анічогісінько не загрожує? Декілька разів останнім часом доводилося бувати в приміському Петрикові й щоразу бачив там блискучу зелену іномарку, яка на шаленій швидкості й з гучним ревінням буквально летіла вулицею, наче оголошуючи всім: “Гей, бидлото, ану розступися – хіба не бачиш, що Я! Я!! Я!!! їду?!”. Її власник, вочевидь, не побоюється ні воєнкомів (на відміну від іванів, петрів та степанів з навколишніх сіл), ні прискіпливості патрульної поліції. І почуває себе (а з ним – і чимало йому подібних) в умовах воєнного стану цілком невразливим. А згаданий вище приклад “шустрого” воєнкома з Одеси – ще одне яскраве підтвердження постулату про наявність в нас “рівних і ще рівніших”. Не встигла звістка про закордонні статки, які навряд чи личать військовому начальнику країни, що веде виснажливу війну проти жорстокого ворога, стати надбанням громадськості, як сам підпільний мільйонер поквапився запевнити, що “його родина нічим в Іспанії не володіє”. І що це його дружина там, в Іспанії “займається роздрібною торгівлею”, а він сам, мовляв, не “влазить” у ці справи. Тут же йому на поміч прийшов коментар керівниці прес-служби ОК”Південь” Наталії Гуменюк: “Службове розслідування щодо Борисова завершене. Підстав для відсторонення від посади не було. Тому він продовжує виконувати свої обов’язки”. Водночас Президент Володимир Зеленський, коментуючи іспанське майно родини одеського воєнкома заявив, що “цієї людини точно не має бути в системі комплектування ЗСУ”. Цікаво: президентське “точно не має бути” в наших українських реаліях і за нашого менталітету та породженого ним традицій “залізобетонно” означає “не буде”? Адже між цими поняттями, як говорять у тій же Одесі, дві великі різниці (заради об’єктивності: Борисов таки усунений з посади, хоча, напевно, заслуговував на значно більшу увагу з боку всіляких антикорупційних органів). А в ширшому розумінні: чи не час матері-Україні перестати виявляти по-справжньому материнську турботу про табуни отаких своїх, з дозволу сказати, синів і стати для них суворою і невблаганною мачухою?
Так, напевно, було б справедливіше для решти її безталанних дітей…