Верховна Рада України у вівторок відправила у відставку в.о. міністра оборони Ігоря Тенюха. Адмірала з ВО “Свобода” звинуватили в непрофесійності, яка призвела до втрати кораблів та сухопутних частин в Криму. Трохи раніше видання Новий Погляд оприлюднило дослідження стосовно особи горе-міністра.
Пілотів перевіряють у рейсі. Футболістів – у грі. Артистів – на сцені. Повій – у ліжку. Солдатів перевіряють на війні, не кажучи вже про адміралів і генералів. Скільки не маршируй на плацу, скільки не драй палубу, скільки не розшарпуйся про свої патріотизм і талант полководця – прийде рано чи пізно сука-війна, яка все розставить на свої місця.
Війна, яку на своїх лаптях принесли в наші палестини «брати» з Північного Сходу, як і кожна катастрофа такого штибу, на мольберті суспільної думки намалювала пензлем слави портрети героїв і пензлем ганьби – шаржі засранців. Полковник Юлій Мамчур, севастопольські курсанти, феодосійські морпіхи – кожен із них уже потрапив на сторінки золотої книги українського духу. А от куди потрапить адмірал Ігор Тенюх, нинішній виконувач обов’язків міністра оборони?.. В герої – навряд чи.
Провал військової політики під час кримської кампанії ще можна якось пояснити. Методичне знищення обороноздатності країни не могло пройти безслідно. Набагато важче пояснити провал у таких делікатних поняттях, як честь і мораль. Кидання на поталу долі своїх військових і їхніх родин, як не крути, але політикою Януковича не поясниш. Апофеозом «турботи» адмірала Тенюха про своїх підлеглих стала без перебільшення шокуюча його перепалка з одним із них у прямому ефірі.
Події останніх тижнів перетворили Ігоря Тенюха із патріота та «надії українського війська» на об’єкт глузувань і прокльонів. Немає сенсу переповідати добре відомі усім епізоди кримської ганьби нашого командування, але, згадуючи їх, кожен особисто зможе зрозуміти посили політиків, експертів, громадських активістів. Тих, котрі вимагають, як мінімум, відставки Тенюха і, як максимум, – трибуналу над ним, вважаючи, у кращому разі, непрофесіоналом і, в гіршому, – зрадником.
Аби зрозуміти сенс поведінки підданого остракізму адмірала, є сенс трохи попорпатися в його біографії. Отож, спершу звернемося до найяскравіших сторінок офіційного життєпису адмірала.
Уродженець сухопутного Стрия, 55-річний Ігор Йосипович Тенюх наполегливо працював усе життя, аби нарешті сягнути свого кар’єрного піку. Певно, не розраховував він, що, сягнувши мрії будь-якого амбітного офіцера, потрапить не в клуб високопоставлених синекур, а в жорна війни. Поза тим його «мирна» біографія заслуговує на повагу.
1982 завершив навчання у Ленінградському вищому військово-морському училищі імені М. В. Фрунзе. З 1982 — командир мінно-торпедної бойової частини корабля ВМФ СРСР. У 1983–1991 — командир рейдового тральщика, командир перегінного екіпажу, старший помічник командира морського тральщика, командир морського тральщика, начальник відділу зберігання озброєння і техніки бази мінного та протичовнового озброєння ВМФ СРСР. У 1994 завершив навчання у в Інституті іноземних мов Міністерства оборони США (м. Монтерей). У 1991–1995 — старший офіцер відділу забезпечення бойових дій управління ВМС Міністерства оборони України, начальник відділу напрямків управління ВМС Головного штабу ЗС України, начальник відділу напрямків Головного оперативного управління Генштабу ЗС України.У 1997 — завершив навчання у Академії Збройних Сил України на факультеті підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня. У 1997–2005 — командир бригади надводних кораблів, керівник орггрупи з формування ескадри різнорідних сил, командир ескадри різнорідних сил ВМС України. Активний учасник Помаранчевої революції. З листопада 2005 — заступник начальника Генштабу ЗС України. Від червня 2006 — віце-адмірал. Від березня 2006 до березня 2010 — командувач ВМС України. Від 2008 — адмірал.
Виглядає солідно. Хоча морські офіцери, певно, і звернуть увагу на той факт, що більшість посад, хоча й високі, все ж не надто «бойові». Зрештою, це не так суттєво. Було. До війни.
От чого не забереш в адмірала Тенюха, так то його патріотизму. Він публічно і рішуче підтримав Помаранчеву революцію. Він впевнено і завзято виступав на Майдані під час Революції Гідності. В принципі, симбіоз патріотизму й менеджерських здібностей (сподіваємося, що вони таки присутні) давав Ігорю Йосиповичу шанс очолити міністерство. І, може, все було б не настільки зле, як би не ця клята війна. Тут уже не обмежишся записами у трудовій книжці чи виступами зі сцени Майдану.
А тепер – увага! Автор не має підстав вважати Ігоря Тенюха ані непрофесіоналом, ані зрадником. Для цього я сам мусів би бути або фахівцем, або володарем надсекретної інформації з ФСБ чи російського генштабу. Просто спробуємо поглянути на дії адмірала з іншого ракурсу.
Досі не до кінця було зрозуміло, яким чином Тенюх очолив Міністерство оборони. Якось за замовчуванням прийнято було вважати, що раз він член ВО «Свободи», то це їхня кандидатура, посаджена у крісло за осоружним квотним принципом. Однак в інтерв’ю «Українській правді» головний фінансист партії Ігор Кривецький спростував цю версію. Мовляв, за квотами «Свободі» відійшли тільки два міністерства – АПК та екології.
Щодо появи в уряді Тенюха Кривецький сказав буквально наступне: «Я вам скажу, як був призначений Тенюх. Була кандидатура від афганців, але цей чоловік сам зрозумів, яка небезпека, він сам відмовився. І стояв поруч Тенюх, який говорить: «Так, я готовий взяти на себе відповідальність». І було прийнято рішення, що міністром стане Тенюх, тому що терміново треба було приймати рішення. Ми не просили і не вимагали цього. Єдине, що ми говорили – що це має бути патріотично налаштована людина».
Тут, звичайно, виникають питання. Важко повірити, що отак просто, ні з того, ні з сього, із кущів вискочив Тенюх, і всі в один голос сказали щось на кшталт «Хай адмірал за отамана буде». Так просто не буває. Але з водночас важко не погодитися з Ігорем Кривецьким в тому, що «Свобода» не була тим локомотивом, який виволік Ігоря Йосиповича на вершини міністерства.
Тоді виникає логічне питання – хто? Нагадаю, що версію про ледь не самопризначення адмірала ми відкинули за її неймовірність. Отож, тепер найкращий час зробити екскурс у зовсім недалеку історію.
Призабутий в Україні і майже забутий у рідному Стрию адмірал Тенюх раптово вигулькує на рідних теренах з початком виборчої кампанії. Вигулькує не сам, а, образно кажучи, під ручку з Віктором Швецем, колишнім високо посадовцем Генеральної прокуратури та адвокатом Юлії Тимошенко. Швець і сам довший час «грів» Стрийський округ, але, здобувши прохідне місце у партійному списку «Батьківщини», логічно прийняв такий варіант свого потрапляння у Верховну Раду. Натомість на Стрийсько-Жидачівську мажоритарку він вирішив привести свого протеже.
Протеже, втім, не вдалося здобути підтримку об’єднаної опозиції, що, зрештою, не завадило йому показати не найгірший результат – третє місце. Але справа не в тому. Близькість Тенюха і впливового Швеця підтверджує, зокрема, той факт, що останній, будучи керівником кампанії «Батьківщини» на Львівщині, ризикнув відкрито підтримати не узгодженого кандидата, а саме: свого протеже. Хоча, зважаючи про впливи Швеця у партійній верхівці партії, може, й ніякого ризику там не було. Бо, незважаючи на певний резонанс, який позиція Швеця отримала у політикумі та в ЗМІ, вище керівництво «Батьківщини» на його виборчий демарш не відреагувало жодним чином.
Швець агітує за Тенюха
У декого з малообізнаних спостерігачів з огляду регалії Тенюха і не надто високу публічність Швеця могло виникнути питання, хто у цьому дуеті насправді ведучий. Хоча, аби розвіяти сумніви, варто було б прочитати інтерв’ю адмірала у контрольованій Швецем стрийській газеті «Фортуна» , опубліковане у 2011 році.
Наведемо лише кілька цитат із суцільної осанни Швецю у виконані Тенюха:
«З Віктором Дмитровичем нас пов’язують і дружні стосунки,і політичні переконання. А найбільше в ньому мені імпонує його прагматизм і те, що він мало говорить, а багато робить – і стосовно стриян, і других людей. У нього феноменальна здатність бачити майбутнє. Він чітко знає, що повинно бути, як це повинно бути у практичному втіленні. Я переконаний, що за такими людьми майбутнє, тому що потрібно працювати конкретно, без зайвих слів. Люди повинні бачити конкретні результати роботи»;
«Для мене найкраще місто у світі – це Стрий. І я завжди цікавлюсь тими подіями, які тут відбуваються. А такі масштабні справи, які робить Віктор Дмитрович, просто не можуть бути непоміченими»
«Як велика державна людина, він мислить масштабно. І в його діях визначальним є фактор утвердження національних цінностей»;
«Мені дуже сподобалося, як стрияни відсвяткували День незалежності. Радий за своє улюблене рідне місто! Велику допомогу, звичайно, надав Віктор Швець. Свято повністю проходило під його патронатом. І це теж надзвичайно приємно»;
«Неочікувано сильне враження справив фінальний футбольний матч! Дуже професійно все відбувалося. Така захоплююча боротьба була на полі! Недаремно Віктор Дмитрович виділив для цього турніру такі щедрі нагороди»;
Після цього у когось можуть виникнути сумніви, хто у них за шефа?
Два друга: Тенюх і Швець
Швець, до речі, тоді відреагував на панегірик постом на своїй сторінці у Фейсбук від 11 жовтня 2011 року: «Мій добрий друг Ігор Тенюх згадує мене у своєму інтерв’ю».
Для чого, спитаєте, стільки уваги приділяти стосункам Тенюха зі Швецем? Для того, відповідаємо, щоб зрозуміти, чи мав бажання останній лобіювати свого «доброго друга» на посаду. Зрозуміло, що мав. Питання, чи міг? Щоб зрозуміти це, пройдемося вже окремими сторінками біографії Віктора Дмитровича.
Коли у 2001-му році Юлія Тимошенко потрапила до Лук’янівського СІЗО у справі ЄЕСУ, її адвокатом став не хто інший, як Віктор Швець. Спершу він домагався її звільнення, а відтак представляв інтереси у численних судах. Чому вибір Юлії Володимирівни припав саме на Віктора Дмитровича, судити не будемо. Але факт, що адвокатом він був досвідченим. Із 1984 року – член київської колегії адвокатів, де його шляхи знову перетнулися із колишнім однокласником Віктором Медведчуком. Тим самим. Утім якихось даних про те, що Віктор Володимирович міг би в якийсь спосіб вплинути на кар’єру Швеця у нас немає. Та й не про це, зрештою, мова.
Відтак Віктор Швець стає одною з ключових фігур у команді Юлії Володимирівни, а в 2005-му році заступає на посаду начальника головного управління Генеральної прокуратури, яку тоді очолював Святослав Піскун.
Звичайно, важко вірити на слово Інні Богословській, яка методично «тролила» Юлю Тимошенко, але 2007-го року вона заявила, що, працюючи в прокуратурі, Швець отримав доступ до справ ЄЕСУ, після чого багато томів просто зникло.
У будь-якому разі, все вищенаведене свідчить про тісні стосунки Швеця з Тимошенко, а відтак і з її оточенням, зокрема в особі того ж таки в.о. президента і головнокомандувача Олександра Турчинова (тісні стосунки, зазначимо, не обов’язково передбачають дружбу).
Швецю навіть зійшла з рук спроба вивезти на другий день перемоги революції з аеропорту Жуляни одіозного депутата-регіонала Геннадія Васильєва. Нагадаємо, що за цим непоштивим заняттям Швеця злапали активісти Майдану.
Отож, чи міг Швець вплинути на призначення Тенюха? Міг. З великою долею вірогідності припустимо, що таки і вплинув. Але що це означає? Будучи формально свободівцем, де-факто Ігор Тенюх є виразником інтересів і позиції «Батьківщини». Уміння адмірала дякувати своїм патронам ми вже побачили на прикладі солоспівів на адресу Швеця. Єдине в чому правий Тенюх, так це те, що армія не може діяти без політичного рішення. Але, виглядає, що й головнокомандувач, він же в.о. президента Турчинов після звільнення Тимошенко жодних політичних рішень не приймає.
На виході маємо ланцюжок знизу догори: Тенюх – Турчинов – Тимошенко. Тобто не облаяний нині хіба лінивим міністр оборони може бути тільки справним виконавцем волі офіційного головнокомандувача чи неофіційної головнокомандувачки. Власної волі у нього набагато менше. А як з офіцерською честю? Промовчу…
Loading ...