Спершу мені здається, що я лежу, вкритий густою сіткою, крізь яку пробиваються слабенькі промені ранкового сонця. Немало часу знадобилося, щоб збагнути, що це не сітка, а листя кущів, які стали для мене притулком цієї ночі. Чекай, як же я сюди потрапив? щосили намагаюся пригадати події минулого дня, але марно. вони наче злилися в якусь купу, з якої годі вирізнити окремі елементи.

Останнє, що чітко пам’ятаю – розмова з поліцейським патрулем. Так, так, лейтенант, точно пригадую, розмовляв по рації, і це видалося мені дуже неприємною ознакою. Я кинувся бігти світ за очі, чуючи за спиною крики з вимогою зупинитися. Ага, зараз зупинюся… підійду, підібгавши хвоста, отримаю палицею по спині та нижче неї, а потім проведу романтичну ніч у відділку, де з мене здеруть ремінь та вивернуть кишені, нагородять кількома смачними матюками і залишать ночувати на лавці у коридорі поблизу туалету з його неповторними ароматами. Ні, за такі “готельні послуги” щиро дякую…

… Не тямлячи себе, я біг, поки не опинився поблизу якихось кущів, у які й пірнув. Коли напруження спало, мене охопила сонливість. воно й не дивно – доза, яку я “прийняв на груди” за день зашкалювала, отож навіть у такій комфортній постелі я швидко поринув у сон.

Видіння, які я бачив тієї ночі, були якимись вогкуватими. Мені здавалося, що мене то поливають зі шланга, то ставлять під легенький душ, поки я, врешті, не збагнув, що це дощ, який лив безперестанку всю ніч. Наслідки цього я зараз ясно відчуваю. Мене наче загорнули у мокре простирадло. Все, треба вибиратися звідси. Не без труднощів сідаю і лише тепер помічаю, що в кущах я не один. За декілька метрів від мене влаштував собі ліжбисько миршавий дворняга, який не без цікавості дивиться на мене. Мабуть, я вліз на його територію, але він виявився достатньо тактовним, щоб не турбувати мене. Привіт, друже, як там тебе кличуть… Hello, my friend! Ти, безумовно, у кращому становищі, ніж я – тебе не мучить похмілля. Терпіти його неможливо, його треба якнайшвидше усунути. Клин треба вибити другим клином. Вибираюся з кущів і дивлюся на годинник. Щойно п’ята ранку. Деякі “точки” в цей час працюють, але це не пункти благодійної допомоги і задарма там хоча б сто грамів не наллють. Нишпорю пор кишенях з надією відчути приємний хрускіт папірців, але видобуваю звідти лише малообіцяючі 25 копійок. Погано. Дуже погано. Якусь хвилю стою, роздумуючи. Думки течуть ліниво і лише в одному напрямі. Відтак поволі рушаю в напрямку центру. Можливо, пощастить зустріти когось із знайомих і розжитися кількома гривнями… Іноді такі щасливі випадки трапляються Або ж… Знову дивлюся на годинник. Може, “загнати” його комусь? Він в доброму стані і, врешті-решт, не так уже мені й потрібен. Прискорюю ходу і механічно озираюся. Собака йде за мною.

Я не заперечую. Можливо, наступну ніч знову проведемо разом.

Юрій Максимів