Є у насиченому квітневому календарі дві дати, які людство просто змушене пам’ятати. Як пам’ятає воно страшні епідемії, руйнівні землетруси, спустошливі урагани.

Саме цими  днями, з інтервалом у дев’ятнадцять років на світ Божий з’явилося двоє людей, виразно позначених печаттю диявола. 22 квітня 1870-го російський Симбірськ почув перший крик Володі Ульянова, а 20 квітня 1889-го у тихенькому австрійському Браунау народився хлопчик, якого батьки назвали Адольфом.

Ні Володя, ні Адольф не виявляли змалку явних садистських нахилів: не мучили кішок і собак, не спалювали живцем жаб, словом, росли цілком  нормальними дітьми. Але якось так воно склалося, що в подальшому, керуючись, звісно ж, добрими намірами, невдачливий юрист Володимир Ілліч і невизнаний художник Адольф Алоїзович наробили такого, що заслужили у людства слави неперевершених душогубів.

До цього «визнання» вони йшли різними шляхами, довго перебували в нашій свідомості на протилежних полюсах, однак врешті-решт у зловісному пантеоні тиранів опинилися поряд. Наче два чоботи однакового фасону, але різного кольору. Один – червоного, другий – коричневого.

Заради справедливості слід сказати, що десниця Творця торкнулася кожного з них, наділивши рисами, притаманними  видатним особистостям. Проте в обох колосальна сила волі та інтелекту була спрямована передусім на руйнування, знищення. Володимир Ленін зважився замахнутися (і не без успіху) на те, щоб випалити у  Росії, яка віками молилася «Богу и государю» оту саму віру. Натомість він «со товарищи» силоміць нав’язав масам людей на величезній території божевільну ідею безперервної класової боротьби. А де боротьба – там і кров. «Червоне колесо», запущене Леніним, покотилося країною, підминаючи під себе долі мільйонів людей.

Адольф Гітлер зумів вжахнути людство по-своєму. Він домігся того, що Німеччина,  країна передової європейської культури, стала територією, на якій запанувало середньовічне варварство. Більше того, Гітлер і його педантичні посіпаки були переконані у своєму праві нав’язати жорстокий «орднунг» іншим народам. Наслідки цієї політики відомі: тисячі сплюндрованих міст і сіл, мережа таборів смерті, мільйони безневинних жертв. Як і Ленін, Гітлер виявив себе неперевершеним руйнівником традиційної моралі, вироблених людством уявлень про Добро і Зло. І перший, і другий на руїнах відповідно царської Росії та Веймарської республіки створили злоякісні державні новоутворення, що поєднали в собі ознаки рабовласництва, феодалізму і навіть печерного дикунства з його язичницькими культами. Попри зовнішню відмінність і навіть декларовану протилежність ідеологічних основ, їх об’єднувало головне: повна зневага до людських прав і свобод, тоталітарний контроль над усіма сферами життя, його гранична ідеологізація, агресивна зовнішня політика. Третій рейх Гітлера проіснував 12 років і сконав разом зі своїм творцем. Леніну в цьому відношенні пощастило більше – у нього знайшовся вельми талановитий послідовник, який продовжив його справу і ще на 30 років вкрив одну шосту частину земної кулі мороком. Опудало ж самого Володимира Ульянова досі виставлене на всезагальний огляд у мавзолеї, наче кидаючи виклик споконвічним християнським традиціям, що вимагають поховання покійних.

Ленін і Гітлер. Їхній життєвий шлях може слугувати ілюстрацією до теми про роль особи в історії. Може також бути і матеріалом для соціально-психологічних досліджень, адже обидва викликали і продовжують викликати діаметрально протилежне ставлення: від лютої ненависті до фанатичного обожнювання. Хтось, мабуть, і в ці квітневі дні викине правицю вперед і гаркне: «Хайль Гітлер!». Хтось перехилить чарчину за чергову річницю «дорогого Ильича». Інші покладуть квіти до його вцілілих пам’ятників. Демократія дає на це право. Вона, попри всі свої недоліки, дає можливість вибору.

Ленін і Гітлер цього права людям не давали.

Ігор Дуда