Партнерів у справах чи у бізнесі далеко не завжди обирають, керуючись особистою симпатією. Навпаки, часто з таким партнером маєш справу, стиснувши зуби (або ж навіть скрегочучи ними). А коли він оступиться і втратить рівновагу, ти не протягнеш йому руку,  а легенько, по-дружньому підштовхнеш вниз – щоб довго не мучився…

Можна припустити, Петру Порошенку найменше хотілося б нині, щоб його світлий (для певної частини українців) образ тісно пов’язували з демонізованим “по саме нікуди” Віктором Медведчуком. Чи йому, провідникові європейського вибору країни, натхненному будівничому української армії, палкому захисникові віри (Томос! Томос!!), непримиренному борцеві з російською агресією (“Прощай, немытая Россия”), захисникові рідної мови (ну, нехай не розмовляє нею в сімейному колі) знатися з мерзенним прислужником Кремля і ворогом усього українського?! Та ніколи в житті!

Та, як на гріх, кляті прокурори і “дебеерівці” наче змовилися доводити нині, що не варто Петру Олексійовичу аж так дуже відхрещуватися від колишнього тісного співробітництва з цією одіозною особою – був час, коли вони співпрацювали, можна сказати, “душа в душу”. І для взаємної вигоди – ні п’ятого Президента України, ні кума В.Путіна не можна звинуватити в тому, що вони будь-коли відмовлялися від неї задля чогось ефемерного, того, чого не можна помацати і що не має ціни. І у записаних телефонних розмовах Медведчука з російськими політиками незримо пристутній тодішній гарант – і не як можлива перешкода для здійснення планів, а як їхній суттєвий елемент. І звинувачують нині обох державних мужів, ні більше ні менше, у державній зраді, тобто злочину, який мав би змусити добряче замислитися над майбутнім з точки зору можливого судового вироку.

Уточню – мав би замислитися простого бойовика, якого спіймали з автоматом в руках  чи суб’єкта, застуканого на гарячому при стеженні за військовою частиною. Перед Медведчуком же і Порошенком завдання “сушити сухарі” зараз зовсім не стоїть. Перший знемагає нині в нестерпних умовах домашньго арешту, а другий, відмовившись взяти від слідчих повістку на допит і  обдарувавши їх зразком “изящной словесности” (цікаво, чи так змогли б вчинити представники улюбленого ним “європейського вибору”?), гайнув за кордон, де наразі завбачливо й перебуває. Хоча й обіцяє в середині січня повернутися.

Його прихильники і найближчі прибічники, як і слід було чекати, одразу зняли гвалт, використовуючи традиційний український аргумент – мотив політичних переслідувань. Інші, менш віддані Петру Олексійовичу фігури небезпідставно зазначають, що Медведчук не міг без сприяння тодішнього Президента реалізувати все, що йому нині інкримінують. І що якщо будуть доведені злочини Медведчука, то Порошенко ніяк не уникне відповідальності. Точніше, не повинен би уникнути.  До того ж, жоден із західних дипломатів не сказав апріорі, що йдеться про політичне переслідування – вони лише закликали українську владу не вдаватися до нього. Закликають, напевно, недаремно, оскільки знають, з ким мають справу. І що якщо Порошенко і Медведчук (цей бізнесовий тандем не видається надто неприродним) – м’ясоїдні хижаки, то це зовсім не означає, що зовсім не дружна до них нинішня влада суцільно складається з вегетаріанців.

Нічого не вдієш – в плані осягнення політичної культури ми, здається, перебуваємо ближче до печерної доби, ніж до жаданої Європи…