День Героїв – щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків – борців за волю України. Насамперед – лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН.

Сьогодні у Тернополі проживає більше 100 ветеранів ОУН-УПА. Дехто пригадує часи війни у кожній найдрібнішій деталі, попри те, що довелось переживати ці часи у зовсім юному віці, – повідомляє ІНТБ.

– Я пішов на вишкіл у 18 років. Усі були, як лущаки, бо середній віковий ценз був 25 років, – розповів ветеран ОУН-УПА Іван Джоджик.

У кожного вояка повстанської армії було псевдо. Часто хлопці не знали імені навіть того, хто вже встиг стати близьким другом. Іван Джоджик розповідає, що конспірація була вимушена, оскільки підставних осіб та розвідників було надто багато, а бодай найменша зачіпка коштувала життя.

– Формація, в якій я знаходився, – воєнний округ «Лисоня». Скільки там було сотень – мені самому невідомо. Не говорили, тому що це все було пов’язано з конспірацією, і того ніхто не розповсюджував, – пригадує пан Джоджик.

Ветеран проходив вишкіл у Карпатах. Пригадує, як молодим хлопцем відбув свій перший бій з німецькими солдатами.

– Бій тривав недовго, відразу – офіцери Вермахту… Не хотіли, бо з ними переговори провели. «Здати зброю – і ми вас відпускаємо»…. Ні, тоді відкрили вогонь і почався бій. Але вони були добре обстріляні – ми їх знищили, – розповів Іван Джоджик.

Євстахій Добровольський – також ветеран визвольної війни. Чоловік за свою героїчну молодість відсидів у тюрмах Польщі та у радянських таборах. Досі пригадує, як перший бій на кордоні з угорськими солдатами вплинув на його подальше життя.

– Зустріли ми мадярський, тобто угорський батальйон військ. Ми запропонували їм роззброїтись, а вони вчинили опір. І за півгодинний чи може годинний бій вони здалися. Ми їх розмундирували і одягли їхню форму, а їм я дав свій цивільний одяг, – каже Євстахій Добровольський.

Забравши форму в угорських вояків, Євстахію Добровольському дивом вдалось не загинути від зброї радянських військових, адже останні не впізнали, чиї солдати перед ними. Проте найсумнішими спогадами для кожного ветерана безумовно залишаються неврятовані життя тих, хто не лише боровся з ними пліч-о-пліч, а й встиг стати другом на все життя.

– У сотні «Ластівки» – до 1947 року. Нас було 70 чоловік. До 7 червня наша сотня майже загинула у тому бою – нас залишилось 18 чоловік. І це вже не була сотня. Нових ми не брали, – зазначив пан Добровольський.