«Ліля, Лілечка», – я здригнувся і різко підвівся у ліжку. Якусь мить сидів, намагаючись зрозуміти, чи мені щось наснилось, чи я розмовляв уві сні.  «Ліля.. Де ти зараз? Чи відчуваєш, як мені тебе не вистачає?  Чи, хоча б, згадуєш мене? Ліля…»

Все, сну більше не буде… Плентаюся на кухню і готую вариво, що віддалено нагадує каву. Ліля варила її просто віртуозно. Взагалі, після дотику її рук, здавалось, все ставало кращим. І саме вона наче випромінювала якесь дивовижне тепло.  Чому ж я так пізно зрозумів це?

Ковтаю власноруч приготовленого пійла, скривившись при цьому наскільки дозволяють мімічні м’язи обличчя. Відтак відкидаюся на спинку стільця і поринаю у спогади…

Це дівча було доволі миловидним, але тихеньким, наче мишеня, і здавалося постійно замріяним. Познайомилися ми випадково на дискотеці у гуртожитку і відтоді склався якийсь дивний гібрид стосунків, щось середнє між романом і товаришуванням. Я не надавав їм якогось особливого значення, оскільки мав, як мовиться, запасні варіанти. Хоча, не криюся, Лілина зростаюча відданість, що межувала з дитячою, не була мені неприємною.

Дівчина хотіла проводити зі мною якнайбільше часу, Я, в принципі, був не проти, однак тягав її на видовища, які їй явно не смакували. Але вона стоїчно сиділа поряд зі мною на трибуні стадіону, мало розуміючи суть самої гри, слухаючи матюки болільницької братії і вдихаючи густий сигаретний дим. Вона терпляче дивилася на стрілянину і мордобій на екрані, оскільки інших фільмів я не визнавав. Я знав, що їй подобається живопис, вишивка, спокійна музика, однак, коли вона несміливо запропонувала піти на виставку, я скорчив таку гримасу, що вона більше цю тему не зачіпала.

Я, можна сказати, користувався режимом найбільшого сприяння з її боку. А одного дня несподівано почув те, про що може мріяти кожен нормальний чоловік.

– Я люблю тебе, – тихенько мовила Ліля одного травневого дня, коли я здогадався подарувати їй букетик конвалій.

– Мене? Цікаво, за що? – щиро здивувався я, оскільки, відверто кажучи, особливих чеснот за собою не помічав.

– Не знаю… Коли любиш людину, то не думаєш, за що.  Її просто любиш. Запам’ятай це, хлопче – Ліля жартома тицьнула пальцем мені у груди.

– І довго це у тебе … триватиме? – запитую.

Вона мовчала. Я теж. Навряд чи вона чекала на якесь зізнання з мого боку. Натяків на таку можливість я не давав ніяких. Тоді я ще не знав, що через тиждень усе вирішиться.

Тетяна була ефектною, гострою на язик брюнеткою, чимось схожою на Азізу (пригадуєте співачку, з якою пов’язували вбивство Ігоря Талькова?) Вона доволі відверто висловлювала свою симпатію до мене і коли одного суботнього вечора ми усамітнилися з нею, то обоє сприйняли це як абсолютно природну річ. А вийшовши з кімнати, я відразу ж переконався, що претендентів на прихильність Тетяни значно більше, ніж я уявляв. Кулак Сергія, здорованя з фізфаку, врізався мені у підборіддя, відкинувши до стіни. Уже падаючи, я інстинктивно викинув уперед праву ногу, на яку вдало наразився пах Сергія, котрий саме кинувся, щоб остаточно нокаутувати мене. Той, хто грав у футбол і отримував такі «подарунки» м’ячем, може засвідчити: біль в перші секунди просто пекельний. Отож я не здивувався, коли Сергій зі стогоном зігнувся навпіл. Наспілі хлопці розтягли нас. Я ж, підвівши голову, побачив за декілька метрів від себе Лілю, яка дивилася на мене сповненими жаху очима. Подивитися справді було на що. Кров з підборіддя струменіла, заливаючи шию, сорочку. Ліля підійшла і взяла мене за руку.

– Юра, йдемо звідси.

Вона повела мене до моєї кімнати, принесла бинт, якусь примочку і довго обробляла мою рану, яка все кровоточила. Нарешті сіла навпроти і дивилася, як я переодягався у чисту сорочку.

– Що ти робив там … у тієї? – запитала вона.

– Нічого, – різко відповів я – книжки разом читали.

– Книжки … – задумливо мовила Ліля, – ну що ж ..

Вона встала і повільно пішла до дверей. Я не став її наздоганяти і окликати.

Декілька днів я «зализував рани», не виходячи з кімнати. Друзі регулярно приносили мені «Потрвейн». Ліля не з’являлася, та мене це не хвилювало – куди ж ти, люба, подінешся з підводного човна …

Зустрів я її десь через тиждень у коридорі. Я зупинився, а вона спробувала оминути мене.

– Ліля, –  мовив я з подивом, – ти що, не впізнаєш мене?

– Впізнаю, – відповіла вона і глянула на мене очима, в яких уже не було мрійливості – одна лише втома.

– Ну, як ти? – запитую з надією, що вона тут таки поцікавиться моїм станом і настроєм.

– Нічого, – мовила і повернулася, щоб іти.

– Ліля! – вхопив я її за лікоть, – що сталося?

– Нічого, – стиха сказала вона, вивільняючи руку. – Просто я втомилася. Я дуже втомилася … Хай у тебе все буде добре.

Вона пішла, а я ще з хвилину стояв, наче вкопаний, намагаючись прийти до тями. Мене почало огортати відчуття, схоже на суміш страху і відчаю.

Наступний місяць я ходив як в тумані. Вакуум, що утворився на тому місці, яке раніше займала тиха дівчина з мрійливим поглядом, просто несила було витерпіти. Я практично закинув навчання, майже не спілкувався з друзями, перестав цікавитись тим, до чого раніше виявляв інтерес. Навіть випробуваний засіб – алкоголь – не приносив полегкості. Думки мої були лише про неї: «Ліля, Лілечка, я пішов би зараз з тобою на камерну музику, я годинами ходив би за тобою у картинній галереї, я постійно носив би сорочку, яка тобі так подобалася, я терпляче дивився б першу-ліпшу мелодраму, я б засипав тебе квітами, я би …».

Інтуїтивно я відчував, що пробувати порозумітися з Лілею марно – зради вона не вибачить.

З того часу минуло понад 30 років. Моє життя чимось нагадує корабель з обірваними щоглами у штормовому морі. Або ж дерев’яну тріску, яку несе бурхливий потік. Одруження, розлучення, ряд випадкових зв’язків із скандальним фіналом, конфлікти на ґрунті «зеленого змія» … Іноді мені здається, що я повільно, але невпинно деградую. Все ж подеколи, ледь діставшись до ліжка, перед тим як поринути у тяжкий хмільний сон, встигаю «прокрутити» у мозку недавні і більш давні події. І серед цього хаосу думок, буває, до мене долине тихий мрійливий голос: «Чуєш, Юра, коли любиш людину, то не думаєш, за що. Її просто любиш. Запам’ятай це, хлопче».

Боюся, що тепер я пам’ятатиму це завжди.

Юрій Максимів