Наставник без учнів

Сьогодні, 6 січня, йому виповнилося б 85 років. Про нього самого, його тренерський спадок і суто людські особливості написано дуже багато; знято фільм “Лобановський назавжди”; створено пісню “Футбольний бог” у хвилюючому виконанні Тамари Гвердцителі. Радість, що її він приніс мільйонам уболівальників, забути неможливо – тим більше що нині підстав для неї просто немає. Як немає його з нами вже скоро 22 роки – часова відстань цілого покоління. Сьогодні, мабуть, чи не найбільший інтерес викликають два запитання: 1) як працювалося б йому в нинішніх умовах; 2) хто з сучасних тренерів намагається дотримуватися його методик. Одразу ж відповідаючи на пункт 2, варто сказати, що всі його колишні підопічні, які ступили на тренерську стезю (Блохін, Буряк, Михайличенко, Яковенко, Шевченко, Ребров), віддаючи належне великому тренерові, заявляли, що не мають наміру копіювати його методику. Учнів-послідовників Лобановський, як це робили давньогрецькі філософи, у гайку-академії не збирав і своє вчення їм не проповідував. Натомість він збирав їх на базі й тримав там дуже довго.

База

Гравці могли бачитися з родинами максимум раз на тиждень, а всю решту часу проводили  в Конча-Заспі та в роз’їздах на різних турнірах. Навіть після виграного матчу їх не відпускали, а в повному складі відвозили на оту саму вже, напевно, остогидлу їм базу – Лобановський був переконаний, що футболістів треба стримувати від спокуси порушити спортивний режим. Причому, знаходив для цього, здається, вельми переконливий аргумент:

“Ну, навіщо вам, хлопці, квапитися додому? – не без іронії запитував він гравців, коли автобус відвозив команду зі стадіону на базу, –  так, ви показали сьогодні непогану гру, але ж всі сили залишили на полі, ледве дихаєте. Та ви ж просто зганьбитеся вночі перед дружинами і подругами. Отже, краще спокійно переночуєте на базі, вранці трішки потренуєтеся і потім – будь ласка, поїдете додому до рідні“.

Виходячи з отого “культу бази”, можна припустити, що нині ВВЛ відчув би чималі труднощі в пошуках засобів впливу на футболістів. Його найбільший успіх з “Динамо” після повернення з Близького Сходу припав на весну 1999-го, коли лише серія дурнуватих дрібних  випадковостей завадила команді пройти  у півфіналі ЛЧ “Баварію”.  А там, дивись, і “Манчестер Юнайтед” у фіналі, можливо, виявився б цілком “по зубах”. Восьмеро українців, двоє білорусів (Белькевич і Хацкевич), грузин (Каладзе) – такою своєрідною збірною колишнього СРСР йому ще до снаги було управляти, навіть з урахуванням підупалого здоров’я.

Нові реалії

Коли ж в “Динамо” почали з’являтися футболісти з далекого зарубіжжя, які мали оформлені контракти і зовсім не збиралися “вмирати” на тренуваннях і бути загнаними в “фізіологічну” яму заради торжества стратегії навіть самого Лобановського, він, за словами людей, які близько з ним контактували, відчув, як твердий грунт ніби втікає з-під ніг. Свічення цього – два його останні провалені сезони в Лізі Чемпіонів. І вплинути на  легіонерів звичними і апробованими десятиліттями методами він не міг, адже їм не пригрозиш всесильним першим секретарем цк компартії України Володимиром Щербицьким; їх не відсунеш у черзі на квартиру чи автівку; їх не відішлеш “для прочистки мізків” у військову частину (як це було з Юраном). Тож не дивно, що Валерій Васильович, як доводилося чути, почав дедалі частіше шукати розраду в… елітному коньяку Hennessy VSOP, який, за свідченням з різних джерел, дуже полюбляв.

Алкоголь

Колишня гроза всіх порушників режиму в “Динамо” на схилі літ, вочевидь, вирішив винагородити себе за роки доволі стриманого вживання спиртного. Ось що пригадував  з цього приводу екс-гравець “Динамо” і нинішній тренер “Полісся” Юрій Калитвинцев: “Коли ми вже стали колегами, то одного разу говорили про те, що тренер під час гри витрачає дуже багато нервів. “А що найкраще відновлює”- запитав Валерій Васильович і сам відповів, – прогулянка – добре, басейн – чудово, але краще, ніж алкоголь, ніщо не допоможе. В помірній кількості, звичайно, не більше 100 грамів”.

Хороший коньяк заспокоював і на якийсь час відволікав від тяжких думок через невдачі, в смугу яких потрапили “Динамо” і збірна України під його керівництвом у 2000-2002 рр. Здоров’я же до того часу майже не залишилося. В 60 років Лобановський виглядав на 75 – із порушеним обміном речовин, “загнаним” серцем, зіпсутим травленням і ще купою інших болячок. Згадує його колега і тезко Валерій Непомнящий, котрий на ЧС-1990 тренував сенсаційну збірну Камеруну, що її команда СРСР під проводом Лобановського обіграла у матчі в групі, який вже нічого не вирішував (4:0):

“В Кувейті температура влітку на сонці сягає майже 50 градусів. Валерій Васильович до цього клімату, судячи з усього, пристосуватися не зміг. Та й чого приховувати: печінка – орган серйозний, а Лобановський алкоголем, наскільки знаю, не так щоб дуже сильно, та все-таки зловживав. Від цього й серцевий м’яз дуже втомлюється… Все це в умовах дикої спеки мало згубні наслідки для його здоров’я. Всі бачили, як він змінився зовні після повернення додому“.

Таки не вистачає…

Доля відміряла йому лише 63 роки. І розпорядилася так, щоб смертельна недуга вразила його на тренерській лаві, на якій він раніше хитався вперед і назад наче маятник, а в останні роки непорушно сидів із застиглим виразом обличчя. Після свого повернення з-за кордону він ще встиг подарувати українським вболівальникам невимовну радість перемог над “Реалом”, “Барселоною”, “Арсеналом”, “ПСВ”, “Байєром”. Нинішньому поколінню українських тренерів і футболістів про такі звитяги доводиться лише мріяти (хоча кілька років тому “Шахтар”, що називається, “здуру” двічі обіграв у групі ЛЧ той же зірковий “Реал”).

Тому Лобановський, з урахуванням всіх попередніх досягнень – справді назавжди.

Тому так проникливо звучать слова згаданої пісні у виконанні Т.Гвердцителі (“Возвращайся, бог футбольный, возвращайся, ты нам снова подари победы счастье… Возвращайся из полета птичьей стаей, нам тебя сегодня очень не хватает”).

Таки справді інколи здається, що не вистачає…