Донька Івана Марчука: Ми повинні популяризувати своє

 Минулої неділі – 24 лютого – тернополяни мали можливість насолодитися віртуозною грою солістки Національного ансамблю “Київська камерата”, заслуженої артистки України Богданни Півненко, яку мистецтвознавці уже назвали українським Паганіні.

Любов до скрипки їй прививала мама, а повагу до мистецтва, його розуміння і дбайливе ставлення – батько, відомий наш земляк Іван Марчук. Упродовж 36 років скрипалька встигла здобути визнання і славу, а також пройти нелегкі випробування – втрату близької людини. У 2008 році з життя пішов її коханий чоловік Володимир Шульга. Сьогодні пані Богданна продовжує концертувати, реалізовує мистецькі проекти і дбає про збереження української культури. Про це вона розповіла читачам “Тернополя вечірнього”.

– Чи є у вас улюблений композитор?

– Якщо виділити когось одного, то решта образяться. Мені близькі твори Мирослава Скорика. Це пов’язано, мабуть, із тим, що в них є багато чогось рідного, українського. Тісно співпрацюю і з Володимиром Зубицьким, який проживає в Італії, тому його мало знають в Україні. Це учень Мирослава Скорика і чемпіон світу із гри на баяні. Рік тому я зробила спробу познайомити тернопільського глядача із творчістю Володимира Зубицького. Чим більше виступаю в Україні із творами наших митців, тим більше бачу те, що українська публіка хоче чути таку музику, яка їй близька. Вважаю, що ми повинні більше популяризувати своє. Сьогодні багато директорів філармоній, організаторів концертів не ризикують формувати програму із українських класиків, оскільки переконані, що не зберуть глядача. Мій досвід показує інше.

– Невже в Україні ніхто не пробує робити синтез фольку із сучасною музикою, щоб популяризувати наші традиції?

– У цьому напрямку працює Влад Троїцький із своїм “Гоголь-фестом”. Вони поєднують візуальне мистецтво із музикою і постійно апелюють до наших коренів. Нещодавно, до речі, поставили “Вій”, в якому відобразили дохристиянські традиції села. До вистави підібрали і відповідну музику. Та всі ці проекти вимагають вкладення коштів. На жаль, українські меценати воліють вкладати фінанси в арт-центри, в запрошення закордонних зірок на відкриття стадіонів, а в нас талантів не менше.

– У яких містах вам подобається виступати?

– У вересні минулого року в Парижі грали музику Мирослава Скорика, а в січні в цьому ж місті знайомили французів із творами Євгена Станковича і Валентина Сильвестрова. Хочу сказати, що вони з захопленням сприймають музику українських композиторів. Та де б я не була, завжди хочу додому і дуже люблю грати для своїх глядачів. Я багато виступала і виступаю за кордоном, але Київ і Україна загалом для мене найрідніші.

– Як вам працюється в Тернополі?

– Мені у вас дуже добре. Тут завжди доброзичлива атмосфера. У світі є багато високопрофесійних оркестрів, але у них втрачено відчуття свята від зіграного концерту. Вони це сприймають як рутинну роботу, яка високо оплачується, як певні спортивні досягнення. У вас же люди на концерт приходять з певним настроєм і хочуть отримати позитивні емоції, тому і я прагну на сцені віддатися по-максимуму і подарувати якомога більше насолоди глядачам. Як на мене, це набагато краще, ніж коли грають ідеально, але холодно.

– На якій скрипці ви граєте?

– Загалом у мене 6 скрипок і завжди хочеться мати кращу. Проте всі скрипки завжди задіяні. В Україні діти грають на жахливих інструментах. Буваючи в журі на різних конкурсах, не раз бачила, як виходить талановите дитя, але нічого не може нормально зіграти, оскільки зі своєї скрипки більшого не витисне. Свої скрипки даю у користування студентам, які не мають власного інструменту. Спершу думала подарувати комусь з бідної сім’ї, але вирішила, що в людини повинна бути мотивація чогось досягти. Тому даю можливість грати на хорошому інструменті. І якщо людина прагне досягти чогось у цьому мистецтві, вона зробить усе, щоб мати успіх і купити добротну скрипку. Багато артистів у світі грають на скрипках, які їм дали на певний час. Це все страхується контрактами, а я просто даю можливість вдосконалюватися.

– Яким чином ви ще підтримуєте юні таланти?

– Намагаюся реалізовувати різні проекти. Наприклад, нещодавно для 12 дітей з різних міст України організувала гала-концерт із симфонічним оркестром. Їхня гра вразила мене на конкурсі “Акорди Хортиці”, в якому я була членом журі. Вони дуже гарно грали. На жаль, в країні така ситуація, що потрібно виїжджати за кордон, аби отримати визнання. Наші зіркові музиканти і вокалісти можуть підтвердити, що коли їх запрошують виступати на іноземних сценах, то оплачують їм набагато менше, ніж своїм. Нас сприймають як представників країни третього світу, яких можна дешево купити. Тому цим дітям я хотіла показати, що вони можуть бути почуті. Хотіла дати їм стимул до розвитку. 6 грудня в Києві відбувся гала-концерт для найкращих учасників конкурсу. До нас приєдналися й організатори конкурсу пам’яті П.Чайковського і попросили взяти трьох дітей. Справа в тому, що цей захід спрямований на підтримку талантів із села. Коли дізнаюся, що дитина росте у багатодітній сім’ї, виконує всю домашню роботу, а ввечері бере до рук скрипку, то аж сльози на очі навертаються. Я рада, що діти були щасливі, що вони отримали можливість зіграти з оркестром, що виступили на київській сцені.

– Наскільки важливою є підтримка рідних для вас?

– Скажу одне, що коли в сім’ї є розуміння того, чим ти займаєшся, то це допомагає у розвитку творчості. Мене підтримував перший мій чоловік – Володимир Шульга, після смерті якого я оговтувалася упродовж трьох років. І з другим чоловіком – Олегом Павлюченком також маємо багато спільних інтересів, підтримуємо один одного. Олег уже відреставрував 40 українських фільмів, чим продовжив їхнє життя. Він фільмує багато мистецьких подій. Разом з ним випустила два диски творів геніального українського композитора Олега Ківи, який писав музику до кінофільмів. Він трагічно загинув і сьогодні мало хто про нього знає. Справа в тому, що плівка старіє, втрачає якість і потім дуже важко відродити те, що було на ній. Багато вихідного матеріалу кіностудій було знищено, а копії зберігаються в поганих умовах. Наприклад, кіноплівки фільму “Тіні забутих предків” аж запліснявіли, і Олегу Павлюченку було надзвичайно важко реставрувати фільм. До речі, представники Франції та інших країн вчаться мистецтву кінематографії на наших фільмах, а вже потім на своїх. Поетичне кіно створили українці. Це специфіка нашого світогляду, наш продукт, яким потрібно пишатися і берегти. Прибуваєш в аеропорт Франції, Австрії чи іншої країни і чуєш класичну музику їхніх композиторів. Таким чином вони пропагують власний культурний продукт, а ми чомусь своє вважаємо негідним уваги.