… «Ман» починає трясти. Він каже:

— Я краще поїду по ямах. Якщо дерево повалене на дорозі – поїду на дерево. На обочині може бути фугас. Вони роблять штучні перешкоди, щоб ти об’їжджав, а там – фугас.

Ти пам’ятаєш, де ти. Якщо тобі треба про це нагадати, то достатньо кинути оком наліво, де поруч з тобою за кермом сидить молодший сержант Олег – той, що розповідає тобі про фугасні міни на узбіччях. Він – у бронежилеті. Поруч із ним деренчить АК. Скільки б він не жартував, на обличчі в нього – похмура зосередженість людини, яка вже не перший тиждень живе у зоні війни.

— В них різні фугаси є. Є радіокеровані. Вони собі його там ставлять, і чекають. Ти проїжджаєш – вони натискають кнопку, і все, – розповідає він.

Однією рукою він бере пачку «Столичних», дістає з неї сигарету і закурює. Очі при цьому не відриваються від дороги.

— В нас один недавно на фугасі підірвався, Діма. Їхав на «Уралі», і прямо під ним рвонуло. Але нічого, живий. Врятували, забрали до Львова. Не знаю, може йому навіть пощастило.  Тепер він вже вдома, – каже Олег.

Так, ти знаєш, де ти. Тільки за останню годину в дорозі ти почув достатньо подібних історій, щоб це добре усвідомити. Але твоя звикла до мирного життя свідомість опирається цьому розумінню. І світ навколо радо допомагає їй опиратися. За вікном вашої фури яскраво світить сонце, по обидві сторони дороги розливаються жовті моря соняшників, на горизонті зеленіють дерева. Небо над усім цим – таке голубе і безхмарне, що важко повірити, що воно – не мирне.

— Гарна тут природа, – констатуєш.

Олег у відповідь підсміюється.

— Ага, гарна. Особливо, коли з соняшників починають валити. А трохи далі над самою дорогою з двох сторін дуже гарно будуть нависати дерева. То там з зеленки вони теж стріляють, буває.

Тих, хто стріляє, він називає тільки «вони». Не «сепаратисти», не «терористи», не «москалі». «Вони».

І хоч жодних ознак «їхньої» присутності зараз ніби й немає, ти раптом почуваєшся не надто комфортно. Ти-бо зняв бронежилет, поносивши його лише двадцять хвилин. В ньому дуже парило, ти пояснив собі, що, в разі чого, він навряд чи тебе врятує, і залишив в іншому авто. Тепер ти сидиш прямо в центрі величезного лобового скла «Ману», як на вітрині, одягнутий лише в сорочку і джинси. Якщо дійсно почнуть стріляти з соняшників чи з лісопосадки, то ти будеш центральним експонатом виставки живих мішеней.

— Буває, перед тим, як їхати, ми зупиняємось і прострілюємо зеленку. На всякий випадок, – розповідає він, – Оця тріщина в мене на дзеркальці – це не від кулі. Це від гільзи, коли ми так стріляли.

Ти не проти був би подивитися, як це відбувається. Зрештою, і почувався б так більш певно. Але цього разу солдати обходяться без подібних заходів безпеки. Ви їдете далі, не зупиняючись. Дерева справді починають нависати з обох сторін дороги. Ти уважно в них вдивляєшся, але нічого не бачиш – тільки листя, стовбури, тіні.

Олег починає розповідати історії. Може, для того, щоб самому відволіктися від думок про можливу небезпеку. А, може, просто щось йому їх нагадує. Дорога – довга, про щось говорити треба.

— Тут десантура недалеко базувалася. Один почав ходити до дівчини в село – то близько було. Ну і дівчина завагітніла, прийшла до мами, мама з нею прийшла до комбата. Комбат своїх пацанів всіх вистроїв. Мала ходила-ходила – і так і не впізнала свого. Вони ж всі однакові, лисі.

Розповідаючи ці історії, він багато сміється. Трохи нервово. Олег – також лисий, і коли він сміється, у нього за вухами з’являються складки, які роблять його схожим на тібетського буддійського монаха. Спокій, з яким він крутить баранку, цю схожість лише доповнює.

Він розповідає далі. Про сепаратиста зі Львова, якого спіймали хлопці з його бригади. Про обдовбаних терористів, які іноді йдуть просто на кулі (їм, каже, пофіг – їм обіцяли дозу, якщо вони підуть стріляти, от вони і стріляють). Про «Ман», на якому ми їдемо – його бригаді подарував підприємець з Львівської області. Про місцевих жителів, які до українських солдатів ставляться дуже по-різному: хтось – прихильно, а хтось – різко і навіть зі злом.

— Хлопці розказували, як до них на блокпост один підходив. Питав, чи то правда, що вони їдять російськомовних. Ну, вони йому і кажуть: «А то. Бачиш, ось там – яма? Якраз двох завалили москалів. Напарник там зараз сидить, вже другого доїдає. Як доїсть, то підем шукати ще». Кажуть, чи він повірив, чи ні, але драпав звідти – тільки його і бачили.

Місцевих жителів на дорогах, якими ви їдете, практично не видно. Автомобілів, крім нашої колони, майже немає. І це насправді заспокоює. Кожного разу, коли десь на узбіччі таки стоїть якась легковушка, ти мимоволі напружуєшся. Хтозна, хто і що в ній може бути.

Лише один раз, проїжджаючи селом, ви бачите групу людей. Щоправда, це – діти. Вони радісно махають фурі.

— От вони махають, махають. Може, щиро махають. А їхні батьки… – починає Олег, але так і не завершує.

Ти змінюєш тему і питаєш, як у солдатів справи з їжею і водою.

— Та їжа є, – каже він, – Навіть оті американські сухпайки є. З амуніцією проблеми.

На доказ того, що з їжею все нормально, він показує тобі невеличку, схожу на міні-пробірку, пляшечку.

— Оце приправа з того сухпайку. Як вона там називалася…

— «Табаско», – кажеш ти, крутячи приправу в руках і гадаючи, що вона робить в нього в машині.

— Ага, «Табаско». Там вони трьох видів є, ті пайки. Нормально.

Поволі ви наближаєтеся до табору його бригади. Дорогою він показує тобі церкву і явно недешево облагороджену територію навколо неї. За чутками, гроші на церкву і на територію дав сам колишній генпрокурор Пшонка; священик, нібито – його кум.

Вже біля самого табору Олег звертає твою увагу на застряглу в болоті BMW. Каже, що віджали у «них», але до табору таки не дотягнули. Так тут і стоїть.

Врешті ви добираєтеся до місця призначення, і гудіння мотору «Ману», до якого ти за час дороги звик, як до фонової музики, стихає. Ви зупиняєтеся і виходите. Ти набираєш повні легені вже майже вечірнього повітря.

— Зв’язок тут нормальний? – питаєш: частково – через те, що згадав про дзвінок, який мав зробити, а частково – просто з цікавості.

— Та як тобі сказати, – відказує Олег, сідаючи на білий мішок, який лежить на землі, і запалюючи ще одну «столичну», – Поганий. Вилазимо на стовпи, щоб зловити сигнал. То – погано, бо, буває, працює снайпер.

Автоматично, ще за майданівською звичкою, ти розглядаєшся навколо і знову згадуєш про залишений бронежилет. Але одразу ж відганяєш цю думку, розуміючи, що снайперську кулю він би все одно не тримав. Тому просто закурюєш і починаєш розглядатися табір, який розкинувся за кілька десятків метрів від місця, де Олег зупинив фуру. Поміж наметів і солдатів твій погляд зупиняється на прив’язаному до стовпа барані.

— А це що? – питаєш, усміхнувшись.

Олег відстежує твій погляд.

— Баран, – пояснює, – Ми його тримаємо комбату на днюху.

Тварина здалеку виглядає так розгублено, що тобі аж стає її трохи шкода. З іншого боку, саме вона тут є символом того, що на війні життя триває. І що на ній бувають не лише дні смерті, а й дні народження.

Але сутінки тут – сірі і тривожні. В них поля і природа навколо табору швидко втрачають свою денну привабливість і романтичність. І коли ти, докуривши сигарету, відходиш за покликом природи в поле, Олег гукає тобі:

— Далеко не йди. Там купа розтяжок.

Еге ж, наскільки б твоя свідомість не звикла до мирного життя, тут ти завше маєш пам’ятати, де ти. Навіть справляючи потребу. Інакше тобі нагадають.

І дай Бог, щоб нагадали не «вони».

Данило Мокрик, zbruc.eu