– Я щасливий, що пережив складні ситуації, – каже науковець та громадський діяч Богдан Гаврилишин. – Є приказка: “Не святі горшки ліплять”. Тобто, якщо ти маєш щось робити, то навчися і зробиш це. Наша молодь повинна мати більше впевненості у своїх силах.

Приклад цього чоловіка може бути корисним для формування молодих лідерів. Гість зі Швейцарії, наш земляк Богдан Гаврилиши, 5 квітня виступив перед студентами та викладачами економічного університету. В актовій залі було людно. Присутні уважно слухали розповіді чоловіка, – пише “20 хвилин”.

До слова, пан Гаврилишин надзвичайно щирий і з чудовим почуттям гумору.

– Я хотів би стати як “велика людина”, щоб ви побачили, який я малий чоловік, – сказав Богдан Гаврилишин, після того, як його представив аудиторії ректор вузу.

Пан Гаврилишин, виходець із Коропця Монастириського району, все життя прожив за кордоном. Втім, ніколи не забуває, звідки походить. Він навіть ініціював заснування Міжнародного інституту менеджменту у Києві. Цей чоловік є знаним консультантом з питань держуправління та міжнародного бізнесу, виступає доповідачем, модератором і головою на міжнародних наукових конференціях та семінарах у понад 70 країнах світу. В науковому доробку вченого понад 100 статей.

Богдан Гаврилишин презентував у Тернополі свою книгу “Залишаюсь українцем”. Її називає звітом для сучасників і зверненням до української молоді.

– Книгу написав для молодих – школярів, студенів, – каже він. – Але я радий, що її читають і старші – не лише батьки, але й бабусі та дідусі.

Наш земляк розповів про деякі події зі свого дитинства, які вплинули на його подальше життя і сформували його, як особистість.

– Мені пощастило народитися в дуже гарному селі Коропці, – каже він. – Ми жили шестеро в одній кімнаті, бо в другій тримали картоплю на зиму. Було тісно, але я не відчував, що ми бідні. Мій батько служив в австрійській армії і побачив, що закордоном рівень життя кращий, бо там краща освіта. Він мріяв, щоб його діти мали належний рівень освіти. В тому не дуже пощастило моїм братам і сестрі, лише я лишився – мізинчик. До речі, я пішов до школи ще не маючи п’ять років, бо дуже чомусь хотів вчитися. Якось там мене прийняли.

Коли батько вернувся з армії, то привіз з закордону насіння хмелю, продовжує пан Гаврилишин. Він засіяв на пів гектара землі цей хміль і через декілька років заробив стільки грошей, що купив собі поле під Бучачем.

– Ми вже в той час були майже куркулі, – пригадує Богдан Гаврилишин. – Батько двічі на рік різав свиню – на Великдень та Різдво. Якось після Великодня мені мама приготувала до школи канапки з паски і шинки. Під час перерви я відкрив їх і бачу, як мої колєги і колєжанки дивляться на мене голодними очима. Я тоді поламав ці канапки на маленькі кусники і роздав. Очі у всіх засіяли. І я тоді зрозумів, ще в тому віці, що людина набагато краще почувається, як щось може дати. Це дуже яскравий спогад. Я думаю, це один з тих моментів, який сформував мене у майбутньому.

Згодом пан Гаврилишин вчився у Чортківській гімназії. Там у нього був мудрий вчитель релігії, пригадує вчений.

– Він навчив нас думати, а не лише запам’ятовувати, – каже науковець. – Це був найкращий професор в моєму житті. А я здобував освіту в п’ятьох різних системах і на п’ятьох різних мовах. Але такого вчителя, як той, я не мав ніколи.