Пролог

Легенький вітерець ледь відхиляє штору на вікні балкона, і перед моїми заспаними очима постає неймовірно красиве видовище кам’янистого гірського пасма, з якого, здається, саме зараз з’їде на своєму вірному коні благородний вождь апачів Віннету, щоб потиснути руку своєму білолицьому брату. Асоціація зовсім не випадкова – саме в цих горах проходили зйомки популярної в 60-70-ті роки серії вестернів за романами німецького письменника Карла Мая. І саме сюди занесло мене бажання змінити в другій половині літа звичну обстановку. З найбільш доступних місць вибір цього разу впав на Хорватію.

Підводжуся з ліжка й плескаю на обличчя водою з умивальника, щоб остаточно прогнати сон. Воду, до речі, тут можна безбоязно й без ризику для власного шлунку пити  просто з-під крану – предмет гордості хорватів і нечувана розкіш на наших галицько-подільських теренах.  Але щоб дістатися цієї чистої хорватської водички, треба спершу перетнути українсько-угорський кордон, а це, за відгуками багатьох наших туристів, зовсім не проста й формальна справа. Настільки непроста, що у туристичній агенції довелося почути, що “є люди, а є угорці”.

Кордон з Угорщиною

З якихось причин, як кажуть бувалі мандрівники, мадярські митники й прикордонники полюбляють подовгу “маринувати” українських туристів на кордоні, до того ж, просто лютуючи  при перевірці багажу. Кажуть, що це стало для них поганою звичкою і  ледь не залізним правилом. Але, на щастя, кожне правило має  винятки. Нашу групу угорці хоч і протримали на кордоні близько 4 годин, однак зовсім не тероризували викиданням речей з валіз і сумок – власне, сама перевірка обмежилася їх пропусканням через сканер. Чи не найбільш прискіпливим стражем угорського кордону виявилася… сіра вівчарка, яка вельми сумлінно обнюхала автобус та багаж пасажирів і, не виявивши нічого забороненого, вдовольнилася кинутим їй кінологом прив’язаним на гумці м’ячиком…  

Будапешт

Освітлена вечірніми вогнями столиця Угорщини, мости через Дунай справляють враження. А коли побачив фігури історичних персонажів – у грізних обладунках, на бойових конях – на Площі Героїв, то трохи пошкодував, що потрапив сюди душнуватим літнім вечором, а не в бурю з  громом і блискавками. Тоді, припускаю, виглядали б вони на чолі з головним вождем Арпадом значно ефектніше. А, може, й дали б змогу зрозуміти засади нинішньої зовнішньої політики Угорщини, такої ж незрозумілої, як і їхня мова?

 Зате доволі ефектними виглядали, принаймні для моїх очей, ціни на каву й туалет у кав’ярнях на бензозаправках дорогою. Перші одразу ж змушували згадати, що на ніч каву пити не дуже корисно, а другі – даруйте, роздивлятися навколо у пошуках зручних кущів. На своє виправдання скажу, що змушували не лише мене, хоча, заради об’єктивності, більшість українських туристів терпляче стояли в черзі, щоб завітати до далеко не бездоганних з точки зору гігієни туалетів – всього лише за 1 євро …

Море і пляж

Якщо про прісну й справді питну воду з хорватських кранів схвально висловився кількома словами на початку, то морська вода тут, у Далмації, заслуговує детальнішого опису. Адріатичне море одразу ж здалося чистішим за Середземне в тих місцях Туреччини, де довелося побувати раніше. І вже точно – за Чорне. І у Болгарії, і, тим більше, у Одесі чи на Херсонщині (коли це було і що там діється нині…). Водичка тут, на хорватському узбережжі – ідеально прозора, місцями несподівано прохолодна (це, доводилося чути, значною мірою й забезпечує її чистоту). І полежати в ній горілиць, спостерігаючи панораму мальовничих гір, справа дуже навіть приємна. Цю приємність нездатне затулити величезне скупчення відпочивальників на пляжі. “Яблуку ніде впасти” – саме для такої ситуації. Найперша думка: куди зник чи сховався COVID-19? Адже ще недавно лютував в усьому світі. Про жодне дотримання якоїсь дистанції не може бути й мови; твою голову можуть ніжно погладити чиїсь п’ятки, в той час як твої власні п’яти можуть провести таку ж процедуру з головою твого сусіда. Втім, пляж з гальки – не піщаний, де лише встигай відпльовуватися від піску, що його понасипає на тебе  непосидюща дітвора. Ніяких конфліктів “за межі територій” тут не виникає – все вирішується дуже толерантно, що дає змогу сформувати схвальну думку про мешканців цієї країни.

Хорвати та інші типи

Хорвати, як склалося враження – не надто гамірна, не схильна до прилюдних виспівувань й ненав’язлива нація і жодних проблем для тебе, як для гостя, не створюють. А варто у розмові з кимось з них висловити подив, мовляв, яким чином серед менш як 4 млн. населення є стільки висококласних футболістів, як ти одразу отримував в особі місцевого мешканця доброзичливого і приязного співрозмовника. Отож, лягай собі на килимок та й слухай періодичні заклики хорватською “Айде!” (“Ну, давай же!”) або запитання матерів до плаксивих дітей (“По чо плачіш”?). Аж тут раптом:

– Ну, че бл.дь, пошли, что ли?

Повертаю голову на звук і бачу здоровенне помірно обросле волоссям по всьому тілі мурло, яке лежить неподалік поряд з доволі тендітною жінкою й двома русявими хлопцями 6-8 річного віку. Вочевидь, слово “папаши” для них є законом, оскільки обоє одразу ж починають збиратися. Ну, а славнозвісне “бл.дь” – то це так, без злості, просто для “связки слов”. Звідки взявся тут цей розкішний зразок атавізму і “настоящей русской естественности и непринужденности”? Звідкілясь з Росії чи з нашого сходу чи півдня? Так і не довелося дізнатися… І не дуже й намагався – тим більше що приспів час трапези.

Кухня

Одразу ж скажу: кухня  хорватського пансіонату середньої руки ніяк не дасть вам відчувати голод, але явно не призначена для гурманів. На відміну від 4-зіркових турецьких чи болгарських ресторацій, в яких довелося побувати раніше, вона може здивувати вас скляночкою все тієї ж чистенької води, в той час як ви натиснете на автоматі на зображення рожевого яблучка. А в супі, який вам подадуть на вечерю, кількість рідини зі смаком “Мівіни” рішуче переважатиме усілякі овочеві вкраплення. А в тіснуватому приміщенні, де організований шведський стіл, число зголоднілих за ніч суб’єктів явно переважає метраж, отож є шанс (ненароком, звичайно) хлюпнути щось достатньо гаряче або масне на спину свого українського співвітчизника чи співвітчизниці. Зрештою, пансіонат – не готель.

Однак все це – дрібниці, які нездатні затьмарити чистоту моря, тишу довкілля, яку перериває хіба що невпинне стрекотіння цикад на соснах. Дивлячись на добротно висічені на кам’янисто-скелястому березі доріжки для прогулянок, мимоволі дивуєшся й захоплюєшся працелюбністю хорватів. Їх ніби й не так багато, значне число проживає за межами країни, але свою власну примудряються облаштувати як належить. І ще й про чистоту води дбати суворо й повсякчасно. Тут мимоволі забуваєш, що десь іде війна, лунають вибухи і гинуть люди. Втім, війна несподівано нагадує про себе і в цьому райському куточку.

Війна

На набережній поблизу місця причалювання порома, що з’єднує побережжя з численними хорватськими островами,  помічаю пропелер військового літака у вигляді монумента. Напис хорватською і англійською засвідчує, що американський бомбардувальник В-24 був збитий під час Другої світової війни, а його фрагмент у вигляді пропелера був виловлений через декілька десятиліть рибалками і тепер слугує надісланим з глибин моря нагадуванням про жахи війни.  

– Вам буде важко з Росією – похитав головою бородатий, чимось схожий на Мела Гібсона боснієць, з яким я розбалакався на тій же набережній, – і війна ця у вас триватиме довго.

Якби на його місці був німець, англієць чи француз, я б, звісно спробував пояснити, як багато залежить нині від своєчасності прийняття рішень і, скажемо прямо, чесності їхніх урядів і керівників щодо України. Але Боснія і Герцеговина ще порівняно недавно, на початку 90-х, коли тодішня Югославія розривалася на криваві шматки, сама була ареною жорстоких боїв і навіть того, що прийнято називати геноцидом. І дотепер остаточно не позбулася своїх міжнаціональних проблем. Відчуваючи, що розмова може зайти в зовсім песимістичне русло, прискорив прощання з випадковим знайомим. Коли ми потисли один одному руки, почув від нього майже чистісінькою українською, без акценту:

– Слава Україні!

Вдячно киваю у відповідь і йду – час було пакувати речі до від’їзду…

Епілог

flashmul

Остання пробіжка чарівною алеєю, обіч якою ростуть сосни, в супроводі співу цикад. Купання в ідеально прозорій і ледь прохолодній (через що й прозора) воді. Тривала поїздка (понад 30 годин) в Україну, яка змушує доволі гостро відчути, що проблеми у нижній частині тіла можуть мати не лише хворі на геморой. Вистоювання на кордоні зі Словаччиною (ще довше, ніж тижнем раніше в Угорщині). Проблеми фізіології пасажирів довгої вервечки автобусів так і залишилися виключно їхніми проблемами навіть в країні-члені Євросоюзу, отож не дивно, що чимало з них взялися “освоювати” прилеглі кущі. Нічого не вдієш – Європа Європою, але коли сильно припре, то…

Нарешті – Україна. З усіма її нинішніми і хронічними болячками, проблемами і бідами. Повітряними тривогами, людськими втратами і, взагалі, війною, яка невідомо коли закінчиться. Країна, яку намагається ззовні роздерти лютий ворог, а зсередини фактично це ж саме роблять нерідко замасковані патріотично-вишиванковими шатами ділки й політикани. Країна, де й далі головними чеснотами є брехня і демагогія. І де законність і справедливість  – досі вельми умовні поняття.

Але вона твоя. Тут твій дім. І повертаєшся сюди завше з відчуттям якоїсь полегкості…