Воєнізований мир чи умиротворена війна?

20/03/2017 0
Розмір тексту:

Розпочну свою оповідку майже в стилі народної казки. Або ж – сільської бувальщини.

Жили собі  поживали на сусідній обійстях дві хороші роботящі жіночки – Калина та Горпина. І все б нічого, але дуже вже буквально їхні характери відповідали значенню їхніх імен. Калина, як випливає із «Жіночого журналу» – не дуже врівноважена, зате прямолінійна і тверда. Вміє постояти за себе і чітко знає свої інтереси в житті. Горпина теж недалеко відстала. Її ім’я означає потребу домінувати завжди і скрізь – незалежно від того, наскільки виправдане таке прагнення в конкретних обставинах. Зайве казати, що двом таким неординарним натурам уживатися через пліт було важкувато, і коли вони вже сходилися між собою, то відгомін  їхніх «дружніх перемовин» долинав до віддавлених куточків села. Після кожного такого «раунду переговорів» сусідки довгий час не розмовляли одна з одною. Втім, були два нюанси, які обумовлювали характер їхніх стосунків навіть у ці періоди «холодної війни». На подвір’ї Калини стояла криниця, звідки приходили брати воду і сусіди, в тому числі й  «заклята подруга» Горпина. Зате через двір останньої пролягала стежка, яка значно скорочувала шлях на ставок для качок Калини. Отож, навіть після найзапекліших сварок Горпина брала відра і йшла по воду до колодязя Калини. Мовчки, наче набравши отої води в рот, наповнювала відра і поверталася до себе. А десь за годину Калина, з прутом в руках і з таким же суворим дотриманням «режиму тиші», гнала через подвір’я Горпини своїх качок до ставка. А увечері повторювала цей маршрут у зворотному напрямку. Так і живуть добрі сусідки, мабуть, донині…

Може, це видасться притягнутим «за вуха», але ота сільська історія чимось нагадує економічні відносини між Україною і ОРДЛО, які призвели до блокади залізничних шляхів і нового сплеску напруженості у  суспільстві, що й без того вже довший час «тішиться» цілим букетом неврозів. Начебто ми  в стані фактичної війни з сепаратистами і з російськими «відпускниками-добровольцями», і перестрілки відбуваються із регулярною запеклістю, і список загиблих з обох сторін поповнюється з такою ж регулярністю… а торгівля  між Україною і непідконтрольними територіями йде жвава; обидва «воюючі табори», як доводилося чути, не від того, щоб «побаловаться» контрабандою…Звісно,  значна частина суспільства не вважає це нормальним і висловлює протест; запитання на кшталт «Чи можна уявити, щоб під час Другої світової війни Черчіль і Сталін торгували з Гітлером?» б’ють, здається в самісіньку «десятку». А самі оті підпільно-легальні економічні відносини дістали промовисте та емоційно переконливе визначення –  «Бізнес на крові».

Втім, нещодавно довелося почути й значно менш драматичне їхнє означення, спресоване у короткий анекдот: «Петре, продай мені обойму патронів, бо нема чим в тебе стріляти». Ця жартівлива фраза наштовхує на багато вельми серйозних думок. «Немає в наш час абсолютних воєн», – стверджує відомий політолог Вадим Карасьов. Ось і ота сама «гібридна», що вже три роки триває на сході України, диктує свої неписані закони і правила. Звичайно, на перший погляд усе видається диким і неприродним: «Свободные земли ДНР и ЛНР (як вони себе називають) продають «киевской хунте» (ще один їхній улюблений штамп) вугілля, а за виручені кошти…готують і споряджають своїх бойовиків. Та ще й, як доводилося чути, сплачують податки… в українську казну. Є від чого голові піти обертом. Тут майже неминуче дійдеш дуже малоприємного висновку: очевидно, те, що діється, вигідне обом сторонам конфлікту. А якщо вигідне, то й конфлікт ще може тривати бозна скільки. Ну, а те, що щодня повідомляють про поранених та загиблих, то це, так би мовити, collateral damage – побічні втрати, без яких не обходиться жоден бізнес. Кажете, що це бізнес на крові? Але ж тої крові менше, ніж щодня ллється  на наших «мирних» автошляхах…

Трохи моторошно стає від таких думок і починаєш розуміти людей, які блокують залізничне сполучення з окупованими територіями. Але… коли туди приїжджає і починає всіх «строїти» і вимахувати ногами суб’єкт з вельми своєрідним психоемоційним портретом, та ще й  захищений депутатським посвідченням, стає теж якось не по собі…І виникають запитання: у нас в Україні щось може робитися чистими руками? Чи ми просто приречені на те, щоб найсвятіші речі опоганювати отим сумнозвісним «людським фактором»? І що, врешті-решт, маємо на сході країни: умиротворену війну чи воєнізований мир?

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд
Погода, Новости, загрузка...

Опитування

  • Які транспортні засоби є у вашій сім'ї?

    Результати

    Loading ... Loading ...