Тебе додому скоро привезуть

В труні закритій – ніби менше в тім скорботи…

В воєнкоматі десь нараду проведуть

І скажуть звично вже: «Ось знову йде… «двохсотий»

 

Ти завжди юним будеш –  навіки,

Усміхнений і радісний на фото

Мене ж терзатиме, мов гострі шпичаки

Ятруча думка: хто ж з нас двох – «двохсотий»?

 

Я ніби й дихаю, спілкуюсь, їм, ходжу,

Але – зі злом мирюся, відступаю,

Мовчу, коли кричати треба, лиш бурчу,

Що кари на мерзотників немає

 

Невже життям назвати можна це?

Чи швидше – існуванням, як в рослини?

І скільки мають плюнути в лице

Щоб пригадати, що ти все-таки людина?

 

А ти в обличчя  ворогу дививсь

І не боявся промосковської мерзоти,

І смерті не злякався, не схиливсь,

То хто, скажи, з нас двох тепер «двохсотий»?

 

Ігор Дуда