Пересічний обиватель щодня ризикує потрапити у якусь стресову ситуацію. Його можуть образити,  обважити; на нього може чекати неприємний сюрприз від банку, де він тримає вклад, або ж від рідного ЖЕКу. Отож багато хто виходить вранці з дому з відчуттям боксера у захисній стійці – не прогавити б якогось підступного аперкота або хука.

Он і моя знайома про всяк випадок носить з собою вирізану сторінку з газети, що розтлумачує, як давати собі раду з безцеремонним персоналом супермаркетів. Для таких випадків не зашкодить мати про запас телефони надійного адвоката і управління захисту прав споживачів (якщо тобі підсунуть якусь гидоту замість доброякісної продукції). Не завадить нині й така  річ, як газовий пістолет чи, принаймні, балончик на випадок небажаної зустрічі в темному закутку з кількома «відморозками». Береженого, як мовиться…

Яка причина всіх оцих людських фобій і невпевненості? Здається, найголовніша – відсутність довіри людей одне до одного. Непевність у суспільстві та завтрашньому дні часто робить твого ближнього для тебе не другом, а недругом. У кращому випадку – байдужим спостерігачем за твоїми бідами і проблемами. А поряд з недовірою завжди йдуть її найближчі приятельки – підозріливість, потайливість, брехливість. У зв’язку з цим пригадується епізод, що трапився зі мною під час поїздки до США. Одного разу в  магазині, що торгував відеоапаратурою, я довго крутив на всі боки суперновітньою камерою, розпитував у менеджера відділу про її характеристики й можливості. Після всіх пояснень та інструктажів він раптом запропонував мені… вийти у найближчий парк і попрактикуватися у відеозйомці. Спершу я подумав, що не зрозумів його і перепитав:

– Маєте на увазі… вийти самому?

– Ну, звичайно, – з цілком природною усмішкою відповів американець, – теорія добре, але практика краще.

Я глянув у бік парку. Стіна густих  дерев і кущів простягалася, напевно, на цілу милю. На алеї – декілька матусь різної раси і різної комплекції з малими дітьми і візочками.  Якби у мене раптом виник лихий задум поцупити камеру, я б, можливо, зміг це зробити без особливих труднощів. Я ще раз зиркнув на менеджера, але він уже дарував усмішку іншому клієнтові – бізнес не терпить зволікань.

…Через півгодини,  попрактикувавшись з камерою в парку, я повернувся і простягнув її менеджерові, скоромовкою додавши, що ще подумаю і завітаю наступного разу.

– OK, no problem, – відповіла все та ж усмішка від вуха до вуха.

Я вийшов з магазину, все ще не розуміючи, з представником якої галактики я щойно спілкувався…

Ігор Дуда