Коли тролейбус під’їжджав до зупинки, я побачив на ній величеньку групу смаглявих, явно “не наших” на вигляд молодих чоловіків у військовому… хотілося написати “однострої”, але, власне, на однострій у розумінні цього слова він не був схожий. Форма на хлопцях була хоч і військова, але вельми різнорідна.

Якісь цигани?”, – запитав себе подумки. Через мить згадана група  увійшла в салон тролейбуса, і я почув, що оті “цигани” досить жваво і голосно перемовляються… по-іспанськи. Тут же відзначив, що обличчя деяких з них вказують на наявність у їхніх власників значної домішки індіанської крові – типові латиноамериканці. Ціла ватага іноземців сіла в мене за спиною, а двоє вмостилися на сидіння якраз переді мною. Якийсь час я мовчав, але цікавість, врешті-решт, взяла гору – ну не щодня ж побачиш у провінційному Тернополі величенький гурт іспаномовних молодиків, та ще й одягнених у форму в стилі military.

– Españoles?, – запитав я, себто, ви іспанці?

– No, – відповів нащадок інків і додав – Colombia.

Колумбійці в військовій формі в Тернополі – що б це означало? Втім, вдовольнити зрозумілий журналістський і просто людський інтерес виявилося справою важкуватою: іспанською я знаю, може, десятки зо два слів, а мої співрозмовники лише розводили руками і робили здивовані міни на обличчях, коли я пробував говорити з ними англійською і французькою. Отож спілкування, як такого, не вийшло. Коли ж вже збирався виходити, то видобув з пам’яті ще одну фразу:

– Voluntarios militares? – запитав, себто, ви військові добровольці?

Обоє закивали головами, мовляв, так.

– Gracias (дякую), – промовив я і наскільки міг привітно махнув їм рукою на прощання, додавши стандартне – Hasta la vista (до побачення).

– Adios, – почув у відповідь. А вже біля самих дверей до мене долинуло мовлене з сильним акцентом “Sla-va  Ukra-yini”.

Я ще раз махнув своїм випадковим знайомим рукою і ступив з підніжки тролейбуса. А вже йдучи тротуаром, роздумував над цією несподіваною зустріччю. Про добровольців з Чечні, Великобританії, Білорусі, деяких інших країн доводилося чути, але щоб аж з Колумбії… Навряд чи це становить якусь військову таємницю – ці хлопці вільно (і доволі галасливо) пересуваються містом, їздять у громадському транспорті. Географія війни дедалі розширюється? Зрештою, якщо до послуг іноземних “ландскнехтів”, доводилося чути,  вдається Росія з її значно більшими, ніж в України, людськими ресурсами, то чому цього не можемо робити й ми? І навряд чи варто відмовлятися від такої практики лише для того, щоб справити приємне враження на світову спільноту, доводячи, що ми святіші за біблійних праведників.

Адже здобути перемогу з смертельній боротьбі з ворогом, начисто позбавленим сумління, воюючи в стерильно білих рукавичках мабуть, не вдасться…