Попри весь мій індивідуалізм і навіть егоїзм (каюся, грішний…), є люди, зустріч з якими завжди залишає приємні враження та якийсь позитивний слід в душі. І яких зовсім незайве буває послухати самому, а не просто “навантажити” їх своїми пізнаннями і рефлексіями.  Не кажучи вже про те, що це буває доволі повчально і нерідко змушує переконуватися, що ти зовсім не вхопив Бога за бороду.

Серед таких – мій шановний тезко, знаний митець, директор Художнього музею Ігор Дуда. Останніми роками я частенько набридаю йому проханнями дати прогноз на  міжнародні матчі наших клубів чи збірної. Це бажання, слід сказати, виникло не просто так і не на голому місці: Ігор Микитович, попри те, що не є надто великим шанувальником футболу, уже не раз виявляв дивовижну інтуїцію і точно передбачав рахунки важливих поєдинків. І також не раз був дуже близьким до цього, буквально на відстані одного гола – не інакше як прислуговувалася інтуїція художника.

Ось і останнього разу ми детально обговорили перспективи нашої збірної у матчі з португальцями; поза тим встигли згадати й відомого полководця часів Другої світової війни Еріха фон Манштейна і те, як він в 1942 р. в Криму показав росіянам, як треба воювати не числом, а вмінням (чи не отакого Манштейна у нас не виявилося 5 років тому в тому ж Криму?), і що прусська військова школа, попри скептицизм відомого розвідника-перебіжчика Віктора Суворова, таки продукувала видатних стратегів. А вже виходячи з кабінету пана директора, помітив серед заповненої картинами і скульптурами музейної зали скульптуру розп’яття Христа майже в натуральну величину. Відчуття було таке, наче сива давнина раптом легенько торкнулася плеча. Найбільше ж вразили детально вирізьблена, з повною анатомічною достовірністю, кожна рисочка  тіла і особливо обличчя того, кому, згідно з віруваннями, судилося врятувати людство, взявши на себе тягар спокути всіх його гріхів. Зізнаюся, релігійна тема не є предметом мого найбільшого інтересу, однак біля цього твору простояв доволі довго, вдивляючись в ніби застигле в передсмертних стражданнях  обличчя. Мимоволі виникли спогади про “Страсті Христові” Мела Гібсона, з його детальним зображенням останніх годин теслі з Назарету. Ігор Микитович розповів, що ця скульптура виконана з липи і  датується кінцем XVII століття; була передана музею настоятелем церкви Різдва Христового, відреставрована і тепер ось знайшла своє місце в експозиції. Чомусь подумалося: якщо щось і має зменшити число атеїстів у цьому світі, то це не довжелезні й часто малозрозумілі проповіді, а саме такі творіння, в які митець вклав не лише свою  майстерність, а й  душу.

Прощаючись з Ігорем Микитовичем, ще раз кинув погляд на стіну, де висіло розп’яття. А вже вийшовши з музею і пройшовши досить значну відстань, впіймав себе на тому, що думаю не про футбол, а про побачену скульптуру – дуже вже достовірною вона видалася… Йшов до свого однофамільця зі своєю, суто “мирською” справою, а вийшов під впливом зовсім іншої… Можливо,  власний душевний стан виявився сприйнятливий до духовної теми. А, можливо, істинне мистецтво справді має чудодійну силу. Знайдеться, є тема для наступної розмови з моїм тезкою і, за сумісництвом, вірним хранителем надбань, які не вкриті пилом часу, а дихають повітрям своєї епохи. Можливо, після візиту задля чергового футбольного прогнозу…

Ігор Дуда