Від прочитаного на сайтах новин може й голова піти обертом. Нерідко вони не допомагають формуванню цілісної картини про нинішню ситуацію в країні, а просто дезорієнтують. Зокрема, в тому, що стосується західної військової допомоги і перспектив її використання.

Ще раніше, приміром, повідомлялося, що Великобританія надасть нам 14 танків Challenger. Потім це число начебто підвищили до 28. Здавалося б, можна якщо не радіти, то відчувати деяку втіху – наша спроможність на полі бою зросте. Аж тут раптом з’являється повідомлення, що з отих обіцяних “Челленджерів” у повній готовності перебувають аж…4 – решту ще треба довести до пуття, а це займе час. Той самий час, який нині для України є ключовим фактором у плані підготовки до контрнаступу, який, за деякими оцінками, вже розпочався. Проблеми з танками, як виявилося, є не лише у британців, а й у історично ще більш схильних до створення грізної бронетехніки німців, які також зобов’язалися поставити нам свої “Леопарди”. Зобов’язати – зобов’язалися, але за останній рік їхній Bundeswehr, себто збройні сили, вже двічі оголошував аудит, щоб дізнатися, скільки в них є отих танків у наявності та яке число з тих, що є, належить до справних. Як виявилося, у країні начебто зразкового порядку в усьому панував доволі таки сильний розгардіяш у сфері, де його не повинно бути за визначенням – обороні. Та й взагалі, як виявилося, вся західна Європа тривалий час перебувала у летаргійному сні колективної безпеки. Вона нібито й надійно гарантувала оту саму безпеку, але коли зі входу повіяло сибірським морозяним вітром російської загрози, то з’ясувалося, що ті гарантії, скажімо так, викликають запитання.

Водночас з’явилася інформація, що Білий дім закликає Україну “не зволікати з контрнаступом”. І, з огляду на нього, не надто триматися за Бахмут, який, на думку Пентагону, не має особливого оборонного значення. Можна спробувати посперечатися з приводу того, чи є відступ найбільш оптимальною прелюдією для наступного контрнаступу. І чи будуть для нього надійною опорою сто з гаком наданих союзниками танків, про які недавно сповістив US Secretary of Defence Ллойд Остін – особливо якщо прирівняти цю кількість з російською танковою ордою, нехай і допотопною в порівнянні з західними зразками, та все ж здатною пересуватися, вивергати вогонь і сіяти смерть.

Тим часом, наче у відповідь підганянням з-за океану, секретар РНБО Олексій Данілов заявив, що “кожне рішення про подальші дії ЗСУ ухвалюють на засіданні Ставки”. І що “українські війська підуть у контрнаступ лише після того, як відповідне рішення ухвалять на засіданні Ставки Верховного головнокомандувача”. З цих слів виходить, що шкереберть летять усі сентенції російської пропаганди, що діями Києва повністю керує Вашингтон, і що ми – абсолютно суверенні в прийнятті рішень. В тому числі – й стосовно майбутнього контрнаступу, на який сподіваємося і якого з нетерпінням чекаємо. Але ж розпочати його можна буде лише за повної готовності техніки і людських резервів, поставка і підготовка яких нині (так вже склалося) залежать від Заходу уі найперше – від США. І на їхню думку, вочевидь, доведеться зважати.

Трохи якесь… зачароване виходить коло…