Що найбільше турбує (хвилює, непокоїть, тривожить) нині пересічних українських громадян?

Відсутність якихось реальних домовленостей у Парижі в рамках “нормандського формату”? Можливо – конфлікт давно вже загрожує перерости в хронічну, “заморожену” фазу, вихід з якої навряд чи хтось візьметься вказати і тим більше – визначити його більш-менш реальні терміни. Проблема? Безумовно.

А як вам баталії (в прямому розумінні) у стольному граді Києві й на місцях (наразі – здебільшого у вигляді запеклих дискусій) навколо питання продажу землі? Нашу, рідну, найродючішу, дідами й прадідами зорану й переорану, политу потом і кров’ю – її тепер що, отак взяти і спродати товстим грошовим мішкам, якій й говорити по-нашому не вміють!? Ще одна проблема? Безперечно.

Киваючи і погоджуючись з тим, що це справді доленосні виклики для нашої країни, не можу все ж не сказати, що особисто я (і, думаю, не лише я) найбільшою бідою сучасної України вважаю БЕЗКАРНІСТЬ ЗЛА. ЇЇ, звісно, можна “прив’язати” і до означених на початку проблем, однак вона виходить далеко за їхні межі, охоплює територію всієї країни і потенційно може постукати в кожні двері й зруйнувати кожну долю. Її зловісна сила в тому, що вона тісно пов’язана з ВІДСУТНІСТЮ НЕВІДВОРОТНОСТІ ПОКАРАННЯ. Що в даному випадку відіграє більшу роль – непрофесіоналізм правоохоронців чи їхня гра “в піддавки” з тими, хто “плеванто на законо” – судити не беруся. Але коли особа, винна у ДТП, смерті однієї людини і травмуванні ще сімох, з надзвичайною легкістю втікає з лікувального закладу, ухитряється перетнути державний кордон і тепер тішиться становищем, чимось схожим на вислів “шукай вітру в полі”, мимоволі знизуєш плечима і задумаєшся, в якій державі ми живемо. Те, що здвигне плечима читач, прочитавши розповідь про цей випадок не сайті – це його особиста і природна реакція. Однак коли дружно знизують плечима і лікарі, котрі заявляли, що підозрюваний перебуває у важкому стані і залишати лікувальний заклад небезпечно для його життя (виявилося, не так вже й небезпечно), і представники поліції, яких, як не крути, обвів навколо пальця спритний винуватець-потерпілий за допомогою, як довелося прочитати, навдивовижу спритної бабусі, природно виникає запитання: як можлива така повна відсутність координації дій медиків і правоохоронців? І в чому тут причина: в нашому споконвічно-хронічному “бардаку”, чи в іншій, теж нашій типовій національній рисі?

Найстрашніше ж те, що людські трагедії, здається, нікого нічому не вчать. Здається, близько десяти (?) років тому позбавлена будь-яких моральних гальм тварюка на автівці збила на смерть в приміському селі двох дівчат. Удар був такої сили, що нещасним відірвало голови. І що? А нічого – тварюка благополучно “змилася” за кордон, залишивши у невимовному горі батьків дівчат. Що змінилося відтоді? Невідворотність покарання у нас стала панівним принципом? Запитайте щось легше… Тоді, може, люди наші стали милосерднішими? Якщо судити із висновків медиків про “важкий стан” винуватця смертельної ДТП і про те, що залишати лікувальний заклад “небезпечно для його життя”, то, напевно, таки стали. Він їм зараз, напевно, вельми вдячний за це…

Я ж можу лише повторити свій колишній крик душі після схожого випадку. Він викликав тоді заперечення у редакції сайту, але зараз я знову НАПОЛЯГАЮ на ньому: дорога Україно, ти по самі вуха обіс..лася з усіма своїми реформами. Ти –  райське місце для всілякої мерзоти. Поняття “законність” і “справедливість” для переважної більшості твоїх громадян –  галактично  недосяжні. З усім цим у тебе просто немає майбутнього!

Ігор Дуда