У кожній сфері людської діяльності є свої генії. У скульптурі – Мікеланджело, в музиці – Моцарт,  серед художників – Пікассо…

Відколи більша частина людства безнадійно захворіла на гру, в якій двадцятеро чоловіків бігають по полю, а ще двоє стоять у воротах, вона в різні епохи прагнула “канонізувати” когось із майстрів цієї забави. І в усіх рейтингах різних організацій а також в пам’яті величезної кількості вболівальників на планеті Земля поряд з неперевершеним Пеле, елегантним Беккенбауером, витонченим Кройфом, нестримними Мессі  й Роналду  незмінно фігурує а часто й випереджає всіх перелічених супермайстрів  він,  Дієго Армандо Марадона. І – цілком заслужено. 25 листопада, у віці 60 років він закінчив свій земний шлях.  Причиною смерті футбольної легенди стала зупинка серця.

Про небіжчиків, звісно, личить говорити лише добре. Або ж – нічого. Але якщо вже зайшла мова про топ-зірок футболу, то справедливість вимагає визнати, що ні за ким з них тягнувся такий густий шлейф сумнівних і просто скандальних історій. Як на полі, так і за його межами. Ніколи не забути апогей його слави в усіх її проявах – Кубок світу 1986 р. в Мексиці. Чвертьфінальний матч Аргентина – Англія. До м’яча, що свічкою злетів у карному майданчику англійців, одночасно кинулися голкіпер Шилтон і Марадона. Аргентинець на якусь мить випередив суперника і, як здалося тоді з телеекрана, чи то плечем, чи вухом спрямував м’яч у ворота. Англійці одразу ж почали сигналізувати арбітру, що Марадона зіграв рукою, але суддя був невблаганний і вказав на центр. Як писав пізніше хтось із оглядачів, якби в ту мить Марадона зізнався, що зіграв рукою, він обезсмертив би своє ім’я в футболі. А так – залишиться в пам’яті мільйонів як дрібний футбольний шахрай… А вже через декілька хвилин велінням тієї ж футбольної долі Дієго засяяв у повному блиску, обігравши пів складу збірної Англії й закотивши м’яч у порожні ворота. Цей його гол був визнаний найкращим за всю історію чемпіонатів світу. А той свій неправедно забитий він опісля назвав “рукою Бога”…

В його подальшому житті світлі смуги регулярно межували з  чорними. На Кубку світу-1990 р. він, можна сказати, самотужки дотягнув посередню збірну Аргентини аж до фіналу. А через чотири роки у США був з ганьбою дискваліфікований – як виявилося, футбольна суперзірка не гребувала підтримувати фізичні й духовні сили кокаїном. Вигляд кумира, який іде в супроводі конвою поліцейських – не найкраща подія з точки зору іміджу. Попри це (а, може, через це?) він досі залишається кумиром у Наполі, чий клуб приводив до чемпіонства в Італії. Дієго Армандо якимось боком торкнувся і нашого “файного” міста: другій половині 80-х тернопільські вболівальники “приклеїли” кличку “Марадона” до невтомного і креативного півзахисника “Ниви” Володимира Венгриновича. Навряд чи його ображало таке порівняння, але слід сказати, що на відміну від свого аргентинського “тезка”, наш тернопільський “Марадона, по-перше, ніколи не мав справ з кокаїном та іншою подібною гидотою; по-друге, не тішився статусом особистого друга Фіделя Кастро; по-третє, не страждав (і нині не страждає) на зайву вагу.

Але – повернуся до сумного приводу для написання цього матеріалу. Нині весь футбольний світ складає останню шану своєму генію, великому творцеві великої гри мільйонів, який яскравою зіркою сяяв у її сузір’ї.

Все інше нехай залишиться за текстом…