Світовий футбол втратив одну зі своїх ікон – легенд, символів, новаторів, геніїв – жодне з цих слів у даному випадку не буде перебільшенням. Усі світові ЗМІ повідомили: в ніч з неділі на понеділок у себе вдома, в оточенні родини, уві сні тихо і мирно помер один з найвидатніших футболістів ХХ століття – Франц Беккенбауер. Йому було 78 років.

Якщо футбольна доля і вибирала когось у свої незмінні фаворити, то, напевно саме його. Блискуча кар’єра гравця (дворазовий володар “Золотого м’яча”, чемпіон світу, Європи, триразовий володар Кубку чемпіонів) була доповнена визначним досягненням як тренера: у 1990 р. збірна ФРН під його керівництвом виграла Кубок світу. В центрі непереможного Бундестіму початку 70-х років була його елегантна фігура з високо піднятою головою і такий же вишукано-елегантний стиль гри. Почув я про нього ще раніше: після півфіналу ЧС-1966 ФРН – СРСР сусідські чоловіки, зібравшись на обговорення матчу (колись таке бувало), пригадую не раз повторювали: “Але той Беккенбауер вліпив Яшину!”. 20-річний Франц вже тоді демонстрував чудове бачення поля і розміщення на ньому гравців суперника: всередині другого тайму він підстеріг момент і лівою (“тещиною”) ногою завдав підступного удару, який застав зненацька найкращого воротаря століття.

Через 4 роки вже у Мексиці в супердраматичному півфіналі ЧС-1970 Італія – ФРН він запам’ятався усьому футбольному світові рукою, міцно прибинтованою до тулуба: під час одного зіткнення отримав вивих ключиці й, оскільки всі заміни були вже зроблені, змушений був залишитися на полі. Причому, залишитися не статистом, не “відбувати номер”, а справжнім вожаком своєї команди. Той “матч століття” німці тоді програли у додатковий час (3:4), але Беккенбауер завоював собі додаткові мільйони шанувальників.

А далі настали ота щаслива для Bundesmannschaft перша половина 70-х, коли вони під проводом уже “Кайзера Франца” (так його шанобливо почали тоді називати) почергово виграли Євро-1972, нокаутувавши у фіналі збірну СРСР (3:0) і ЧС-1974, перегравши у вирішальному поєдинку феєричних творців “тотального футболу” – збірну Нідерландів на чолі з ще одним футбольним генієм – Йоханом Кройфом. Беккенбауер виглядав тоді блискучим солістом навіть на тлі не менш майстровитих партнерів, а виконання функції вільного захисника (ліберо) на полі була доведена ним до найвищого рівня.

Як це виглядає у його, так би мовити, перформансі, випала щаслива нагода побачити 16 березня 1977 р., коли разом з групою уболівальників-студентів якимось дивом пощастило потрапити на вщерть заповнений київський Центральний стадіон на матч-відповідь 1/4 тодішнього Кубку чемпіонів “Динамо” – “Баварія”. Гру в Мюнхені два тижні перед тим динамівці програли – 0:1, і це змушувало їх тиснути на суперників, щоб нейтралізувати їхню перевагу. Тиснути було кому: Блохін, Буряк, Коньков, Вєрємєєв, Бережний перебували у розквіті сил і вперто намагалися вразити ворота “Баварії”. Але щоразу, коли у штрафному майданчику німців виникала пожежа і здавалося, що залишається лише завдати вирішального удару, звідкись виникала постать Беккенбауера,  який холоднокровно і без жодних ознак паніки нейтралізовував загрозу. Пригадую, як гул розчарування пробігав тоді трибунами київського “стотисячника”. І як з кожною хвилиною, здавалося, згасала надія на можливість забити гол, аж поки в останню десятихвилинку Буряк з пенальті та Слободян не вирвали для “Динамо” таку жадану перемогу. “Баварія” вибула з турніру – щоправда, після трьох поспіль років перемог у ньому.

Доля, як уже казав, усміхалася йому на всі 32 зуби. Видатний гравець, не менш видатний тренер (можливо, і тому, що відчув, коли вчасно, в зеніті слави чемпіона світу варто залишити лаву, нерідко схожу на розжарену пательню),  успішний функціонер (здобув для Німеччини право провести ЧС-2006) і на додачу – ще й улюбленець жіноцтва всього світу…

Тепер це все вже позаду. Тепер він – за порогом вічності. Тепер він приєднався десь там на небесах до Пеле, Марадони, Кройфа, Чарльтона, свого партнера по “Баварії” і збірній  Мюллера. Тепер його гру залишається спостерігати лише на відеороликах. І коли бачиш, як він з гордо піднятою головою і з незмінною елегантністю рухів в складних ситуаціях, в умовах жорсткого цейтноту і тиску суперників вишукує єдино правильне рішення, або ж завдає несподіваного “вбивчого” удару, то думаєш: він таки народився футболістом, а працею і наполегливістю довів отой природний дар до досконалості.

А ще дякуєш долі, що він був…