З шкільних часів збереглося в пам’яті, що цей день  – 5 грудня – очікувався з особливим нетерпінням.

Зими в ту пору ще були як і личить зимам – сніжні й морозні, отож можна було досхочу наїздитися з гірки на санчатах, пробігтися через озеро на лижах, а потім – до вечора грати з сусідськими хлопцями в хокей. Всім цим ми, учні радянських шкіл завдячували Конституції СРСР зразка 1936 р. (яка, страшно сказати, мала неофіційну назву: “Закони Сталіна”), день якої до 1977 р. відзначався саме цього дня – 5 грудня. Вдячні були й наші батьки, між найдотепнішими з яких (а, можливо, в ту пору – й нерозсудливо сміливими) “мандрував” простенький віршик: “Спасибо партии родной за лишний для народа выходной”.

Шкільна виховна і вся ідеологічна система загалом старанно втовкмачували нам, що всіма своїми гараздами ми зобов’язані саме нашій  Конституції і головним  чином тому її місцю, де комуністична партія проголошувалася “керівним ядром” державних і громадських організацій.

Сказати, що я (хоч і був старанним і дисциплінованим учнем) “до дірок” читав і перечитував текст основного закону держави, було б перебільшенням. Мої ровесники в цьому відношенні навряд чи були більш свідомими. Чи не вперше пробіг її очима вже в студентську пору, готуючись до якогось семінару, і з деяким подивом відзначив, що чтиво з доволі грізною назвою “сталінська конституція” не містило нічого такого, за що отого недоучку-семінариста з грузинського Горі варто було б так демонізувати. В ній проголошувалися рівні права для всіх громадян; загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні; право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості та у випадку хвороби. А ще (цікавий пункт з урахуванням сьогоднішньої злободенної теми) –  земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв’язку оголошувалися всенародним надбанням; земля, яку займають колгоспи, передавалася їм у довічне користування. І, як апогей, проголошувалася свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів (!!!). Той, хто добре пам’ятає ті часи, може пригадати, як виконувалося це урочисте зобов’язання соціалістичної держави перед своїм народом. Тут саме на часі згадати фразу, що її приписують Марку Твену: “В наших людей є свобода совісті, слова, друку і… розумна обережність в користуванні ними”. “Розумно” користувалися цим благами не всі, а тому не було недобору контингенту в “політичних” зонах, не втрачала практичних навиків судова психіатрія, вміли створити “обстановку нетерпимості до антирадянських проявів” і трудові колективи… Ну, а якщо когось просто виселяли за межі країни (з тавром “зрадника” і соковитим російським визначенням “отщепенец”), значна частина країни, “где так вольно дышит человек…”, розглядала це як подарунок долі….

Нині часи, звичайно,  інші. Хоча свою Конституцію ми, українці, теж маємо. Проте її день – 28 червня – багато хто з нас передусім розглядає як можливість мати зайвий вихідний. З часів дії “законів Сталіна” багато що змінилося: явок на виборчі дільниці й голосовання за висунутого “згори” достойника в межах 99, 98% уже не діждешся; із користуванням переліченими вище свободами теж стало ніби легше. Але… он відкрию навмання синьо-жовту книжечку – й натраплю на твердження про те, що “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” (стаття 3). І одразу ж чомусь згадуються рядки з Конституції зразка 1936 р. Теж написано було непогано, навіть з відтінком цивілізованості й людинолюбства. Та… хто тоді це виконував?

А хто виконує нині?

Ігор Дуда