Поки медсестра робила мені перев’язку, я гарячково розмірковував, скільки дати лікареві  за цю нехай і дріб’язкову, та все ж хірургічну операцію. Двісті? Триста? І коли ми залишилися з ним наодинці, я запитливо звів угору брови, мовляв, скільки?

Хірург глянув на мене з легким подивом, а коли я промовисто поліз рукою в кишеню, заперечливо хитнув головою і, сказавши «Все нормально», простягнув мені правицю, давши зрозуміти, що неприємна для нього і для мене процедура розрахунку завершена. Я відчув, як кров прилинула мені до обличчя, похапцем подякував і вийшов, подумки клянучи і свою власну недолугість у стосунках з людьми, і наш український менталітет. Це все він, клятий, це він диктує паскудну традицію обов’язково  «віддячувати» за найдрібнішу послугу, нерідко ставлячи і себе, і твого «контрагента» у незручне і незграбне становище. Повелося це, вочевидь, не від учора і тепер уже й важкувато докопатися до першопричини, дізнатися, хто ж більше винен: той, хто  «дає», підбиваючи ближнього на гріх, чи той, хто «бере» додаткову «мзду» за виконання того, що йому й так належить робити за функціональними обов’язками.

Клятий менталітет. Нейтральне за своїм значенням слово у нашій українській інтерпретації набуло виразно   негативного відтінку. Справді, коли ми посилаємося на приклади достойної поведінки у цивілізованому світі, то кажемо: «У них високий рівень свідомості (правосвідомості)».  Коли ж говоримо про негідні вчинки своїх співгромадян, то скрушно розводимо руками, мовляв, що вдієш – такий у нас менталітет…

«Нічого не поробиш – менталітет у наших водіїв такий», – з сумом і відчутною безнадією в голосі промовляє поліцейський начальник, ведучи мову про нахабне і повсюдне нехтування правилами вуличного руху.

«Ну, що тут зробиш – менталітет у нас такий», – майже в унісон йому бідкається з приводу поламаних або вкрадених насаджень  функціонер міськради, який опікується благоустроєм.

“Ну, чим тут зарадиш – менталітет у наших людей такий”, – зітхає літня жінка, спостерігаючи, як юрба перекупників з сумками продирається крізь щойно відчинені двері магазину Second hand.

«Після матчу на трибунах стадіону залишаються купи сміття. Людям до цього байдуже – менталітет у них такий», – скаржиться директор спортивної арени після чергових її відвідин зграями тернополян, котрі «успадкували від своїх пращурів високу культуру і охайність у побуті».

«На вибори переважно підуть ті, хто захоче продати свій голос – за оту ж саму гречку», –  пророкує перебіг майбутньої виборчої кампанії відомий політтехнолог. І, знову ж таки  розвівши руками, додає все те ж сакраментальне: «Ну, такий у наших людей менталітет, нічого з цим не вдієш…»

Що ж це за напасть така, таке наше національне прокляття – отой менталітет? І як його позбутися? Може, якимись  антибіотиками спробувати? Чи  вже одразу – радикальною хірургією? А…. скільки доведеться «дати» хірургу?

Ігор Дуда