А сіті-лайти, як я пересвідчився сьогодні вранці, пройшовши вздовж центральної вулиці, й  далі закликають спільноту думати…

В чужу душу, звісно, не зазирнеш, але… все ж цікаво, чи не зустрівся Петро Порошенко після того, як плачевні для нього результати другого туру виборів стали вимальовуватися з усією невблаганною очевидністю, з Віктором Ющенком? Хто ж ще може краще втішити, ніж той, чию долю ти розділив? До того ж, коли на його фоні виглядаєш дещо вигідніше: результат В.Ющенка на виборах 2010 р. можна охарактеризувати коротким словом – “крах”, а П.Порошенко все ж вийшов у другий тур, і перед ним у нього, схоже, навіть були ілюзорні сподівання на успіх. Але ж, якщо взяти до уваги думку ряду аналітиків стосовно того, що політика Петра Олексійовича багато в чому нагадувала ту, яку проводив Віктор Андрійович (хоча була енергійнішою і більш активно спрямованою на пошук союзників у Європі та за океаном), то чому його не насторожили феноменальні 5% голосів, назбираних на електоральній “пасіці” його кумом?

Білборди із застережливо-тривожними написами “Головне – не втратити країну!” на знайомому тлі в останні дні перед другим туром з’явилися в багатьох місцях, в тому числі й на перетині вулиць Карпенка і Миру. А трохи нижче, в парку “Топільче”, примостився павільйончик з написом на ньому “Світ віртуальних розваг”. А збоку і знизу – “Вийди за межі реальності”.  Трохи активізувавши фантазію, можна дійти висновку, що те, що ще півроку тому здавалося не більше ніж віртуальною гіпотезою, перейшло в розряд дійсності. Відбулося повне злиття “кіношної” вигадки і реальності – президент Голобородько перейшов з екрана й сів (щоправда, поки що ще ні – ще триває перехідний період) в справжнє крісло глави держави на вулиці Банковій.

Далекий від думки хвалитися власною прозірливістю і не маю бажання кидати каміння в бік поваленого правителя і  корчити йому гримаси, але…  не бачив особливих перспектив у тепер уже екс-гаранта ще перед першим туром – ну, просто не бачив. І не раз висловлював цей свій скепсис у попередніх публікаціях. Не міг він мене переконати гордо випнутими грудьми на тлі Томосу, войовничим вимахуванням руками й вигуками “Не дочекаються!”; пишномовними заявами, що межували з відвертим самовихвалянням, щодо своєї ролі Головнокомандувача, борця з корупцією і творця майбутнього процвітання нації. Тому що ці його декларації якось погано “підпиралися” реальними справами. Більше того – суперечили їм корінним чином.

А Петро Олексійович дуже (ну, дуже-дуже!) хотів бути переобраним на другу каденцію.  Коли після легкого шоку від результатів першого туру його прихильники почали робити наголос на тому, що “президент забезпечив демократичне проведення виборів”, тобто дослівно те саме, що ставив собі в заслугу після нищівної поразки у 2010 р. В.Ющенко, гаранта охопили недобрі передчуття, і він заповзявся доводити всім, що може не лише називати свого опонента чиєюсь маріонеткою, прозоро натякати на його наркотичну залежність і обговорювати вміст баночки “А” і баночки “Б” для аналізів, а й ладен просити вибачення в народу за помилки, обіцяти їх виправити, попутно даючи зрозуміти тим, до кого ніяк не дійде (таких чомусь виявилося забагато), що лише він здатен достойно нести тягар турбот Головнокомандувача, розвивати відносини зі світом, тиснути на Росію, прищемити хвіст корупції, забезпечити благодатний притік інвестицій, відкрити перспективи для молоді. І ще багато чого. Тому його навряд чи тішили навіть відносно лояльні до нього висловлювання на кшталт “Порошенку треба подякувати за багато речей, але запас для прогресу в нього вичерпався”. Ну, а прямі запитання: “Чому ж усе те, що обіцяється зараз, не виконувалося протягом п’яти років перебування при владі?” одразу ж викликали насуплені брови і розлогі промови про фатальну роль Росії. З тим, звісно, навряд чи можна сперечатися, і В. Путін, висловлюючись мовою персонажів “Джентльменів удачі”, ще та “редиска”, але чи є це виправданням недоглядів, кричущих прорахунків чи деяких свідомих дій людей з оточення президента, які (як невчасно!) виплили на поверхню перед самими виборами і зовсім не додали блиску його образу? І чи не стали вони поряд з реформами, про які настільки  багато говорилося, що для їхнього здійснення не залишалося ні сил, ні часу, ні (що найголовніше) бажання, причиною того, що в більшості народу з’явився потужний запит на зміни? П.Порошенко охоче і проникливо обіцяв, що  у випадку переобрання обов’язково їх проведе, однак отой самий народ, який він так часто згадував і до свідомості якого останніми днями постійно апелював, вирішив, що краще буде змінити його самого на посту глави держави. Дебати на стадіоні, на які він покладав чималі сподівання, жаданої перемоги, а з нею – і відчутного стрибка рейтингу вгору йому не принесли. Сила антирейтингу провайдера Томосу і безвізу виявилася завеликою. Яму з крокодилами, як образно змалював відставання П. Порошенка від В. Зеленського після першого туру політолог Дмитро Раїмов, подолати не вдалося. А тим прихильниками Петра Олексійовича, які ладні з розпуки рвати на собі волосся, наведу слова одного з його симпатиків, відомого журналіста і публіциста Юрія Макарова: “Те, що Порошенко, як президент та очільник найбільшої парламентської фракції, сприяв і в разі перемоги надалі сприятиме консервації наявної олігархічної моделі держави та економіки, — гірка правда”. Так що подумайте, шановні, чи варто висмикувати з голови пасма, або ж посипати оту голову попелом – краще позбудьтеся непотрібних ілюзій.

Ця порада, до речі, чинна і на майбутнє. Чимала кількість виборців голосувала не так за Зеленського, як проти Порошенка. Що збирається робити з країною новообраний президент – наразі уявляється досить туманно. І отой туман навряд чи розсіється від обіцянки на заспокійливому зеленому тлі:” КІНЕЦЬ БІДНОСТІ 21  квітня” Так що незайве пам’ятати ще одне висловлювання з незліченних політичних шоу: “У тих, хто попадає на Банкову, просто “зриває дах”. І вони перестають пам’ятати ще одну фразу, що перегукується з написом на бордово-фіолетово-червоному білборді, й від якої тепер уже екс-президент, можливо, скрегоче зубами: “Президентів багато, народ – один”.

Ну, має ж тому народу колись усміхнутися доля…

Ігор Дуда