Людям старшого віку, до яких належу й сам, властиво більшою чи меншою мірою шкодувати за минулим.

Попри всі його недоліки – ідеологічну монополію компартії, всепожираючий військово-промисловий комплекс і пов’язані з цим порожні полиці магазинів, всесилля КДБ, нав’язану владою звичку думати одне, говорити інше, а робити ще інше; газети “Правду” (без натяку на правду), “Известия” (з перекрученими на догоду ідеології новинами), “Труд” (як жартували, “за три копійки”) і т.д., і т.п. – ті часи нині парадоксальним чином видаються чеснішими, а людські стосунки та відносини – більш доброзичливими і порядними. Видаються, оскільки тоді ще не постала в усій своїй потворності гонитва за грішми й статками, а тип нового господаря життя з нахабною пикою і загребущими руками не був настільки масовим, щоб стати зловісним символом. Траплялося, звичайно, як співалося в популярній міліцейській пісні, що “кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет”. Але з ними, як співалося далі, “нам вести незримый бой”.

Не знаю, як ведеться в інших областях, але в нашому свідомому і патріотичному краї представники старшого покоління, які не дуже товаришують з інтернетом, а звикли черпати новини з газет, мають нині можливість відчути ностальгійні мотиви часів 40-50-річної давнини. На титульних сторінках кількох найбільш  тиражних місцевих газет постійно, з номера в номер, миготять напрочуд знайомі обличчя місцевих вождів. З належними заголовками, в яких – змалювання осяйних перспектив краю, який кляті недоброзичливці записали до реєстру “депресивних”; обгрунтування доленосних рішень, без яких – нікуди; розповідь про зустрічі із заїжджими гостями, завдяки яким на нас проллється (ось-ось!) “золотий дощ”; заклики до тіснішого згуртування рядів, протистояння пандемії і, звісно ж, пильності до підступів недругів. Заплющ на мить очі – й ніби перенесешся у 70-ті, коли майже з кожної передовиці Л.І.Брежнєв або добродушно помахував рукою, або суворо втовкмачував, що “економіка має бути економною”. 

Я, грішний, маю паскудну звичку іноді незлобливо жартувати над своїми знайомими журналістами, які причетні до творення (звучить!) цих газетних “перекличок епох”. І мій головний аргумент у цих жартівливих диспутах: різницю між передовицями газет часів застою  і наших днів вловити дуже важко – ну, практично неможливо. Мені це, можливо, легше робити: намагаюся писати те, що хочу, і що здається мені цікавим. І, дякувати долі й своєму пенсійному віку, позбавлений необхідності, подумки чи вголос матюкаючись, писати про епохальні звершення містечкових достойників. І ще мав би, звичайно, відчувати вдячність до якої-не-якої демократії, деяких ознак свободи творчості та видань, які публікують мої опуси.

Мої колеги ж у відповідь здебільшого усміхаються і розводять руками, з чого можна зробити висновок, що інакше в даний час і в даних умовах вони чинити просто не можуть…

Даний час – це весна 2021-го року. Тридцята річниця Незалежності…