Щиро зізнаюся: моя обізнаність із українською  історією могла б бути значно кращою, тому деякі мої пізнання грішать неповнотою, поверховістю а то й дилетантством – каюся, грішний…

Це, мабуть, біда багатьох представників мого покоління – учнів радянської школи.  З того, що мені відомо, створюється така картина: з 29 квітня до 14 грудня 1918 р. на території сучасної України існувала Українська Держава, яку ще називали неофіційно Другий Гетьманат. І стояв на її чолі гетьман Павло Скоропадський. Судячи з того, як зловісно негативно він був зображений хорошим актором Владіміром Самойловим у радянському фільмі “Дні Турбіних” (пам’ятаєте: “Сад весь умыт был весенними ливнями…”), сучасна українська історіографія має трактувати його самого і його роль в історії нашої  країни зовсім інакше. Так воно, зрештою, і є: минулого року довелося зустрічати публікації в ЗМІ, присвячені 145-річчю від дня його народження. Пригадую, у вестибюлі ОДА був присвячений йому стенд. А якщо заглянути у Вікіпедію, то можна дізнатися, що “при Скоропадському на Україні проводилася політика м’якої підтримки українського національно-культурного відродження: відкриття нових українських гімназій, введення української мови, української історії та географії як обов’язкових предметів у школі. Були створені українські державні університети в Києві, Кам’янець-Подільському… Український історичний музей, Український театр драми і опери, Українська академія наук…”.    

Словом, сумнівів начебто ніяких: політика П. Скоропадського була проукраїнською. Відомий  український історик і філософ Мирослав Попович доповнив цю думку так: «Режим Скоропадського — це правоцентристський авторитарний режим, але немає жодних підстав вважати його антиукраїнським». Додатковий штрих до портрета нащадка дворянського роду Скоропадських: під час Другої світової війни він відмовився від пропозиції нацистів співробітничати з ними. Більше того, як засвідчує та ж Вікіпедія, старанням П. Скоропадського завдячували звільненням з німецьких концтаборів С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько. У Києві є вулиця Павла Скоропадського і дві меморіальні дошки, які начебто ніхто не збирається перейменовувати і знімати з будівель…

Але… саме цього дня, 14 листопада 1918 р., гетьман Скоропадський підписав грамоту-маніфест до українського народу, що означало початок переходу влади до Директорії УНР, головою якої більшу частину часу її  існування був Симон Петлюра. Фактично відбулося скинення одної влади і її перехід в інші руки. За таких умов Скоропадський і Петлюра навряд чи могли відчувати взаємну приязнь. Хто в кінцевому підсумку виграв з цього розбрату – добре відомо з історії.

Щодо самого С.Петлюри, то його радянська пропаганда трактувала не інакше як “лютого ворога трудового народу”, а назва “петлюрівець” в багатьох літературних і кінотворах слугувала характеристикою зла і жорстокості. Через багато десятиліть незалежна Україна спромоглася віддати своєму сину з трагічною долею належне: у 2005 р. тодішній президент Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам’яті Симона Петлюри та встановлення йому пам’ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені; на його честь названі вулиці в багатьох населених пунктах України в нашому ж місті минулого року на бульварі імені Симона Петлюри було встановлено його бюст. 

Визнання і вшанування по багатьох роках безсоромного оббріхування і обпльовування отримали обидва герої нашої складної і багато в чому суперечливої історії. Вона, як відомо, не знає умовного способу, але якби раптом ці дві непересічні політичні фігури пішли в ту буремну пору не шляхом взаємного поборювання (таким знайомим нам, українцям), а об’єдналися б перед лицем темної хмари, що насувалася з півночі та сходу – можливо, не стала б наша історія такою, якою стала? І чи був антагонізм між ними настільки непримиренним – знову ж таки, з огляду на те, що сталося з Україною потім?

Ігор Дуда