Смертна кара є темою нескінченних дискусій чи не впродовж тисячоліть існування людства. Всі відомі, що дійшли до нас, тексти законів пращурів містять у собі поняття смертної кари.

В одних суспільствах – це міра відповідальності за спричинену смерть, так званий принцип таліона, де роль ката бере на себе держава, в інших – міра покарання, виконання якої покладається на рід скривдженого, так звана кровна помста. Загалом, карне право у древніх відзначається своєю жорстокістю, що є спільною рисою усіх ранніх збірників законів (закони Хаммурапі у Месопотамії , закони Драконта в Афінах, XII таблиць у Римі тощо). Тим самим, законодавець намагався дещо наївно викорінити зло з допомогою правового терору.

Не оминула подібна дискусія і теологів, в тому числі християнських. Саме у питаннях смертної кари немає того чіткого розподілу на чорне та біле, як, скажімо, у питаннях аборту. Прихильники смертної кари посилаються на біблійне Старозавітне «око за око, зуб за зуб». Вони вважають, що смертна кара є справедливою відплатою за скоєне насильство. І з ними важко сперечатись. З іншого боку, противники смертної кари стверджують, що вдовольняючи жадобу суспільства до помсти, вона (смертна кара) не стримує кримінальну поведінку в суспільстві. Досить показовою в цьому контексті є теза з послання Папи Івана Павла ІІ на День миру в 1997 році: «Жодна кара не може руйнувати невід’ємної гідності того, хто вчинив злочин. Двері, відчинені для каяття та реабілітації, мають бути завжди відчиненими». А як покаятись страченому?

Нинішня ж дискусія в українському суспільстві про доцільність відновлення смертної кари, на мою думку, носить зовсім інший характер і має зовсім іншу природу.

Як на мене, дискусія щодо відновлення смертної кари в Україні – свідомо спровокований піар хід так званих «комуністів». Екзальтовані «демократи» на нього повелись, тим самим ллючи воду на їх заіржавілий млин. Не більше. До речі, на офіційному сайті Верховної Ради відсутній текст сумнозвісного законопроекту № 8148 від 22.02.2011, ініційованого Симоненком з групою «товаришів».

Вимушений хід «комуністів» – спроба бодай чим будь «помітити» свою присутність на політичній карті України. На жаль, конвульсії дають свої результати. Достатньо ознайомитись з останніми соціологічними дослідженнями.

Безперечно, дискусія про застосування смертної кари, хай навіть в нинішніх таких непростих соціально-економічних умовах, має право на життя. Опитування, які регулярно проводяться різноманітними дослідницькими інституціями, Інтернет виданнями дають стійкий результат. 60-70% опитаних висловлюються за застосування такого виду покарання. В докризовий період спостерігалась незначна тенденція щодо зменшення прихильників смертної кари. Але більшість завжди була за ними. Тому стогони «демократичної спільноти» про кровожерність виключно «комуністів» необґрунтовані. Все набагато глибше і не таке примітивне, як здається на перший погляд.

На сьогодні відновлення смертної кари в Україні неможливе з кількох причин. По-перше, для цього необхідно змінити Конституцію, по-друге, – денонсувати низку міжнародних договорів і протоколів, по-третє, – вийти з Ради Європи.

Риторичне запитання. Чи піде на це українська влада? Відповідь очевидна. Саме тому, повертаючись до початку, потрясіння повітря «комуністами» – і є потрясінням повітря й не містить жодного раціонального ходу. Подібні дискусії слід проводити у вузькому колі фахівців і виходити до суспільства з чітко визначеною, обґрунтованою позицією «За» чи «Проти». А невдоволені будуть завжди. Незалежно від результату.

На сьогодні смертна кара скасована чи не застосовується у більш як ста країнах світу. Від її застосування повністю відмовились країни – члени Ради Європи. Тим не менше вона широко застосовується в азіатських країнах і, як не видасться комусь дивним, в цитаделі демократії – США.  Заради справедливості слід зазначити, що й ці країни звужують перелік складів злочину з санкціонованою смертною карою. В першу чергу це стосується Китаю. Світова тенденція – очевидна. Важко, зі скрипом, але світ рухається, якщо не до повної відміни, то до кардинального обмеження застосування смертної кари й заміни її на альтернативні види покарання. Зокрема, довічне ув’язнення.

А тут криється інша проблема. Караючи злочинця, незалежно – на горло чи на певний строк позбавлення волі, яку мету переслідує, ставить перед собою суспільство? Іншими словами, яка мета покарання? Як на мене, його невідворотність й співрозмірність. Все інше, як вчить карне право – речі похідні. Невідворотність покарання має бути тим запобіжником, який спрацьовуватиме при кожному випадку замислу злочинних посягань окремих членів суспільства. Принаймні, так має бути в ідеалі. Зі співрозмірністю – складніше. Шукаючи простих рішень, ми, непомітно для самих себе, можемо повернутись до того, з чого починали – до принципу таліону. Тому поняття співрозмірності слід розглядати з кута зору адекватного реагування суспільства на вчинене насильство. Сьогодні, за окремими складами злочину, таким адекватним реагуванням є довічне ув’язнення. Так визначив законодавець. Можна погодитись, якби не одне але. Реалії пенітенціарної системи держави. Одночасно, не забуваймо, що будь-яке покарання не має на меті завдання фізичних страждань або приниження людської гідності засудженого. Так також визначив законодавець. Тож як бути із співрозмірністю, коли ще навіть не будучи визнаними винними у скоєні злочину люди, часом, роками перебувають у слідчих ізоляторах в нелюдських умовах. Що тоді чекає на винних під час відбування довічного ув’язнення?

Свого часу я був шокований словами одного доктора юридичних наук, котрий аргументував відновлення смертної кари в Україні саме гуманністю такого поступку на противагу відбуванню довічного ув’язнення з його нелюдськими умовами утримання. Більше того, він це говорив навіть не помічаючи, що своїми словами виносить вирок всій системі, якій вірою-правдою служить і коло якої годується. Для мене він залишився людиною з вивихнутою психікою. Для когось і десять днів обмеження волі є вічністю, а комусь десять років – як один день. На превеликий жаль – це так. Виходячи не з якихось абстрактних понять справедливості покарання, а з реалій сьогодення можна спробувати подискутувати на задану тему.

Стабільна більшість суспільства – за смертну кару, подобається це комусь чи ні. На їх боці «залізний» аргумент. Суспільство не зобов’язане годувати ґвалтівників і вбивць. А, власне, чому ні? Ці особи не прийшли до нас з-за межі, ніхто їх нам не підкинув. Вони – це ми самі, наша кров і плоть, тільки дещо інші – без індикатора добра і зла, без сприйняття чужого болю і відсутністю співчуття. Але це ми їх такими зробили, якщо завгодно, виховали. Тому і мусимо нести спільну відповідальність.

Тепер щодо строків. Довічне ув’язнення передбачає вже самою назвою приреченість на вічність в тюремній камері. Тут знову виникає теоретичне міркування про мету покарання. Одним із принципів покарання є перевиховання засудженого. Вже бачу іронічні посмішки і наше одвічне: «Ще нікого тюрма не виправила». І з цим дуже важко не погодитись. Проте, коли, навіть, бодай один зі ста став на шлях виправлення і переосмислення свого буття – це добрий показник. То чому йому не дати шанс повернутись до нормального життя? Нинішня система відбуття покарання подібного шансу не дає. На мою думку, слід передбачити можливість подання клопотання засудженим про помилування вже після відбуття десяти років ув’язнення. За наших умов – це гігантський термін.

Якщо ж шальки терезів суспільної думки схиляться на бік відновлення смертної кари, слід задуматись над наступними речами. А судді хто? Маючи на увазі під суддями слідчо-оперативні органи, тих, хто підтримує звинувачення і безпосередньо суд. Чи убезпеченні ми від суддівських помилок? Знову – риторика. Стовідсоткової гарантії ніхто дати не може. Для прикладу, в США від часу прийняття судового рішення про смертну кару до її виконання інколи проходить до п’яти років. Саме такий час, на думку американських колег, є достатнім для виявлення можливої судової помилки. Але відомі випадки, коли після двадцяти і більше років відбування покарання ця помилка виявлялась. Людей випускали на волю. Чи врятує безневинного посмертна реабілітація?

Звичайно, як у кожній неоднозначній дискусії, маємо більше запитань, аніж відповідей. Але без цього не обійтись. Ми ж ведемо мову про чиєсь життя, хай навіть життя особи, яка відібрала його в іншої.

На жаль, в нинішньому хворому, голодному, озлобленому суспільстві кома у винесеному в заголовок реченні буде поставлена, швидше за все, після першого слова. Тим не менше, варто дискутувати. Дискутувати на зимну голову і виключно по темі, а не маніпулюючи ницими почуттями й показною кровожерністю значної частини суспільства. І головне, не використовувати подібні дискусії з відверто політичною метою, набираючи тим самим примарні бали. Не раджу забувати «закон бумеранга».

Олег Мартинюк