Час:  близько опівдня. Місце дії: коридор мого помешкання. Чую, як поволі повертається ручка вхідних дверей і одразу ж внутрішньо напружуюся. Що це за невідомий гість хоче відвідати мене, не повідомивши попередньо про свій прихід? По дверях чимось легенько шкребуть, а я перебуваю в стані невизначеності: дати зрозуміти таємничому візитерові, що в квартирі хтось є, чи тихенько повідомити поліцію? Але поки приїдуть… Навшпиньки підходжу до дверей і зазираю у вічко. Якась темна постать стоїть, зіщулившись, і щось явно намагається прилаштувати до клямки чи замка. Лише збираюся голосно кашлянути, як невідомий суб’єкт поволі повертається і йде східцями донизу. Аж тепер виявляю, що це – жінка зі стосом папірців у руках. Тьху, чорт забирай! Відкриваю двері й на килимок перед ними падає купа різноколірних газет невеликого формату, якихось папірців і проспектів. А на них – вони: рум’яні, усміхнені, розумні, енергійні, компетентні, патріотичні – всіх чеснот не перелічити. Ось вирішили завітати просто до мене додому, викликавши попередньо легенький стрес…

Я міг би сказати їм, що вже достатньо надивився на всіх них. І на екрані телевізора. І на величезних бігбордах, і на менших за розмірами сіті-лайтах. І на дошці оголошень біля входу в під’їзд, де вони намагаються відвоювати місце у тих, хто повідомляє, що хоче саме тут “зняти” квартиру.

Я міг би побідкатися, що вони буквально засмітили своїми самовихваляннями мою поштову скриньку.

Я міг би повідомити, що тепер навіть не заглядаю на перші сторінки друкованих видань, якими керують мої давні знайомі (“Платон мені друг, але істина дорожча”), оскільки від отої передвиборної “патоки” на них може ненароком й  знудити.

 Я міг би зізнатися, що раніше збирав увесь подібний мотлох з єдиною метою – для ритуального спалення на вогнищі після виборів. Але оскільки нині спалювати всіляке сміття начебто суворо забороняють, то його доводиться просто викидати. Або ж – використовувати для дрібних господарських потреб – не опускаючись до того, щоб усе написане читати.

Я міг би, зрештою, нагадати їм, що наполегливість має шанс на успіх лише доти, доки не стає набридливістю. І що вони вже давно перетнули цю межу. І що я (і, думаю, не лише я) не відчуваю до цього потоку самопіару жодної довіри – грунтуючись на досвіді блискучої діяльності їхніх попередників і декого з них самих.

Я міг би…

Але якщо все це розносять – отже, це комусь потрібно. На це виділяються кошти, частина з яких, припускаю, за нашою милою звичкою розкрадається, а частина йде на оплату праці таких ось тітоньок, одну з яких я ледве не прийняв за квартирного злодюгу…

Тепер ось думаю: а що було б, якби я голосно крикнув з-за дверей, садонув по них кулаком чи різко відкрив їх і вибіг з помешкання? Чи не довелося б ще й викликати до бідолашної “швидку”? Ще й невідомо, чи приїхала б – вони ж, здається,  нині всі завантажені  “по саме нікуди” коронавірусом…