Вагон здригнувся, і будівля вокзалу поволі поплила за вікном. Призахідне сонце кинуло мені у вікно прощальне проміння, і я відкинувся до стінки, не знаючи, на чому зосередитися: пережовуванні невеселих думок чи читанні. Мабуть, таки на другому. Тим більше, що обстановка сприяє – я сам-самісінький.

Та лише я взявся за книжку, як двері купе рвучко розчинилися і всередину, помітно накульгуючи, увійшла доволі дебела молодиця із розчервонілим від спеки обличчям. Втім, і без цього косметичного доповнення назвати її привабливою було вельми проблематично.

– Тут вільно! – радше ствердила, ніж запитала вона і, обернувшись, кинула комусь, -Заходь!

Слідом за нею, тягнучи дві важкенні сумки, увійшов худорлявий чоловік. Обличчя його, вкрите крапельками поту, виглядало втомленим, щоб не сказати зовсім змореним. Він поставив сумки на підлогу і з полегкістю видихнув. Та більш тривалої паузи супутниця йому не дала.

– Клади сумки на полицю! – тоном наказу промовила вона.

Чоловік заходився виконувати розпорядження, з трудом піднімаючи об’ємну поклажу.

– Давайте я вам допоможу, – запропонував я, підводячись.

– Та не треба…, – з якоюсь безнадією в голосі відповів новий супутник.

Ну що ж, не треба, то не треба. Я сів на своє місце і взявся було знову за книжку, але майже відразу підвів очі і мимоволі глянув на жінку. Глянув і, напевно, на якийсь час закляк із напіврозкритим ротом. Аніскілечки не соромлячись мене, вона розстебнула ґудзик блузки й витягла зі сховку в бюстгальтері купу банкнотів різного номіналу і, поклавши їх поряд з собою, заходилася перелічувати. Я зніяковіло прокашлявся. Чоловік поряд – теж, що, втім, ніяк не вплинуло на жінчині калькуляції. Вона, наморщивши чоло, ворушила губами. Раптом різко повернулася до чоловіка.

– Ти взяв воду?

– Ой,-якось аж злякано відповів той, – забув…

– Добре, що голову свою не забув! – не зважаючи на мене, зі злістю випалила молодиця,- Де тепер води взяти?! Йди до провідника!

Нещасний підкаблучник покірно пішов. Жінка тим часом стала обмахувати обличчя газетою. Я знову було взявся за відкладену книжку, аж тут дама навпроти вийняла з поліетиленового пакета футболку і заходилася розщіпати спітнілу блузку з явним наміром тут таки переодягтися. Я не став чекати завершальної стадії стриптизу і вийшов у коридор.

Чоловік зі склянкою води саме повертався. Глянувши на мене все тим же сумним поглядом, він увійшов у купе. Через якусь мить з-за закритих дверей долинули звуки, схожі на собаче гарчання, а згодом з купе, нервово шукаючи щось у кишенях, вийшов нещасний носильник, посланець по воду і за сумісництвом, очевидно, чоловік.

– У вас немає сигарети? – звернувся він до  мене.

Я стенув плечима, мовляв, не палю. Чолов’яга кивнув, потоптався на місці, потім скрушно видихнув.

– Що «дістає»? – кивнув я головою в бік купе.

– Не говори, – відразу підхопив він тему, очевидно втішений тим, що може комусь вилити душу. – Справжня відьма. Все її мало і мало, пхала б у себе, як у торбу. І мені життя не дає.

– То чого ж ти з нею не розійдешся, коли так? Що тебе стримує? Діти?

– Які там діти! Тільки їх бракувало…

– То в чім справа? Розійдися та й матимеш спокій.

Він скривився, наче від якогось неприємного спомину. Потім, помовчавши, продовжив:

– Ти бачив, яка в неї…ну, нога?

– Бачив, – кажу.

– То… через мене в неї так.

– Через тебе??

– Через мене… Скоро вже сім років мине, як я збив її мотоциклом. Любив, знаєш, поїздити з «вітерцем». Як бувало «вріжу» з чвертку, то так і тягнуло сісти на мотоцикл і рвонути по селу. От і доїздився…Чорт якраз її надніс, і мені ніби щось перемкнуло, захотів трохи настрашити її і…от таке вийшло. Стільки крові було – я мало не зомлів. Збіглося, певно, півсела, мене мало не затовкли на місці. Потім міліція, швидка, протоколи…На другий день мені сказали в міліції, що якщо буде заява від потерпілої, то можу сушити сухарі, бо сяду років на п’ять мінімум – був п’яний, тяжко покалічив людину, ціла купа свідків…

Він замовк, огледівся, чи нема кого, щоб «стрельнути» сигарету, якої йому зараз, мабуть, дуже бракувало. Я теж мовчав.

– Я оббігав усіх родичів і знайомих, – по паузі продовжив він, – зібрав, скільки міг грошей і поїхав у лікарню, де вона лежала. Молив, благав її, щоб не подавала заяву, казав, що оплачу всі витрати, дістану всі, які треба, медикаменти. Та вона й слухати не хотіла, зчинила крик на всю лікарню, обзивала мене останніми словами. Правду сказати, вона і до того ходила в селі за трохи ненормальну, ніхто з хлопців на неї не задивлявся, так би й лишилася в дівках…А після того, що сталося, ніби зовсім оскаженіла.

Через кілька днів я знову приїхав до неї у лікарню просити вибачення. Коло ліжка сиділа її мама. Галька того разу мовчала, говорила мама. Я спочатку не міг зрозуміти, до чого вона гне, аж поки до мене нарешті дійшло: стара говорила, що ми всі християни, тим більше – живемо в однім селі, то не треба робити одне одному зла. Що сталося – то сталося, минулого не повернеш. Вони, сказала, не будуть подавати заяви, якщо я… женюся на Галі. Мене ніби хтось мокрим мішком по голові вдарив. Женитися? На Гальці?! Але що було робити? Їхати на зону? Та й, правду тобі скажу, шкода мені її трохи було… Я сказав, що нехай буде так, як вони хочуть.

Він знову замовк.

– Ну, і що ж було далі?, – з певною цікавістю запитав я

– Та що далі? Нога в неї добре не зрослася, так і ходить, криває. Ми тихенько розписалися, взяли шлюб. Я перебрався жити до неї, бо моя мама незадовго до того померла. А знаєш, як то на селі… Люди шепотіли в мене за плечима, підсміювалися… Десь з рік жив, як вовкулака, старався людям найменше на очі потрапляти. А потім якось привик. Роботи зараз не маю, а вона, – він кивнув головою в бік купе,- просто помішана на грошах, все би скуповувала, розпродувала… От я і таскаю за нею сумки, як ішак.

– А де ж той мотоцикл? – ледь не забув я про головного персонажа цієї драми.

– А… мотоцикл… Я аж на третій день витягнув його з рову, куди його скинули. Поставив у стодолі і з того часу навіть не підходжу нього. То через нього все сталося…

– А, може, через це? – клацаю себе вказівним пальцем по щелепі – жест, відомий усім пиякам.

– Може… – з якоюсь безнадією в голосі промовив він.

Двері позаду нас різко розчинилися. Гнівні очі фурії, одягненої, щоправда, в свіжу футболку, свердлили мого співрозмовника, як два буравчики. Колір обличчя уже був відносно нормальним.

– Йду, Галю, йду, – поквапливо промовив він і зник за дверима.

Я залишився на коридорі сам, ще якийсь час неуважливо розглядаючи пейзаж за вікном вагона. Повертатися у купе щось не хотілося.

Коли мої супутники виходили, чоловік кивнув мені на прощання все з тим же сумовито-безнадійним виразом. А коли поїзд рушив, я виглянув у вікно. Пероном, страшно накульгуючи, йшла жінка, знову розчервоніла. Помітно було, що вона щось гнівно вичитує своєму супутникові. А той, з плечима, обвислими від тягаря двох важких сумок, говорив щось у відповідь. Він виправдовувався.

Я сів і з полегкістю взявся за книжку. І лише тоді згадав, що так і не запитав імені невдахи-мотоцикліста.

Юрій Максимів