Змінюються часи – змінюються звичаї. Вони, в свою чергу, диктують зміну політичної риторики.

Ще порівняно недавно (загалом,  всю історію незалежної України можна вмістити в таке часове визначення) нерідко доводилося чути від різних осіб і з різних трибун, що чим більше в країні буде багатих людей, тим краще для цієї країни. Це була вельми зручна формула для періоду, коли відбувалося сумнозвісне первісне накопичення капіталу, простіше кажучи, розкрадання і грабунок з періодичною стріляниною і вибухами (вони, до речі, не перестали бути аргументом бізнесово-політичних відносин і тепер).

Зрештою, Україна в цьому не унікальна – подібний тернистий шлях пройшло багато держав. Однак поява щасливчиків з товстими гаманцями в країнах зі сформованою і ефективною юридичною системою, чіткими й прозорими правилами ведення бізнесу – це одна справа. І зовсім інша – зростання їхнього числа там, де все з точністю «до навпаки», тобто усі правоохоронні структури залучені до обслуговування привілейованих кланів; бізнесові преференції теж спрямовані у чітко визначений бік, а прозорість ведення отого бізнесу така ж, як… вода у баюрах на наших дорогах. За таких умов на поверхню суспільства зазвичай випливає брудний накип, дарма що «запакований» в усілякі haute couture,  пересувається на розкішних іномарках і, на додачу, натренований у виголошуванні  “правильних” спічів.  І не дай, Боже, якомусь простому смертному потрапити під її колеса – шансів добитися справедливості не більше, ніж у Вола – персонажа байки Леоніда Глібова, котрий, як пригадуєте, був засуджений за те, що… їв сіно. Краще від  розмноження отакої «еліти» пересічному обивателеві не стане – ця «каста недоторканих» зорієнтована винятково на вдоволення власних інтересів і примх.

Скидається на те, що становище принципово не зміниться і тепер, з напливом “нових облич” із, відповідно, новими (підвищеними) апетитами. «Та дідько з ними, нехай собі казяться з жиру», – скаже, можливо, хтось. Але оте миле давнє побажання стосовно збільшення числа багатих людей в умовах нашої «правової» держави означає, що багатіють вони передусім за рахунок зубожіння решти. Мабуть, тому нова владна команда в передвиборчу пору висунула багатообіцяючий слоган “Кінець епохи бідності”. Принципово новим він не був – про своє палке бажання підвищити життєвий рівень народу сповіщав у тих чи інших варіаціях кожен обраний глава держави. Що з цього виходило – відомо. Наше незбагненне для європейців животіння при наших зарплатах і світових цінах – це красномовний результат “праведних трудів” пів десятка президентів, майже десятка скликань парламенту і майже двадцяти очільників уряду. Кожен з них зробив посильний внесок в те, щоб тема боротьби з отою бідністю перейшла в нас у граматичну категорію майбутнього невизначеного часу…

Ігор Дуда