Проти власного “солодкого” життя не заперечує  жодна нормальна людина. Всі ми різнимося в цьому питанні лише за мірою прагнення і, відповідно, зусиллями, які докладаємо для досягнення бажаного.

“Найсолодше” ж, можливо (хоча не обов’язково), живеться у найбагатшій країні світу – США. Однак навіть там, якщо з отими солодощами (уже без лапок) переборщити, то вийде не зовсім добре. Точніше – зовсім недобре. Вийде те, що наші сусіди-поляки вкладають в своє  “co za dużo to niezdrowo”.

Саме цього дня, 15 січня 1919 р., вулиці Бостона вкрило шаром патоки висотою 2,2 – 4,5 метра. Це було не витівкою підпилих Санта Клаусів, а наслідком вибуху гігантського резервуару з мелясою. Одразу ж після нього хвиля рідини з із значним вмістом цукру пронеслася вулицями міста зі швидкістю близько 60 км/год. Тиск патоки був настільки сильним, що зрушив з рейок вантажний ешелон. Найближчі будівлі були затоплені на метрову висоту, а деякі з них просто обвалилися. Люди й коні, які потрапили у в’язку (нехай і з приємним запахом) речовину, гинули в ній від задухи. Жертвами затоплення стала 21 людина, ще  150 потрапили до лікарні. Рятувальна операція, до якої долучилися “Червоний хрест” і навіть підрозділ ВМС США, тривала чотири дні. Витягнуті з густої патоки тіла впізнати було практично неможливо, а кашель і задуха ще довгий час після аварії не “відпускали” місцевих жителів. Кажуть, їм навіть вдалося добитися виплати величенької компенсації від власників злощасного резервуару. Останні, щоправда, спочатку називали вибух диверсією анархістів, але, врешті-решт, змушені були виконати судовий вердикт і зменшити вміст своїх банківських рахунків. Складається враження, що 101 рік тому пересічним обивателям в Штатах легше було добитися справедливого судового рішення, ніж нині громадянам ось уже майже 30 років суверенної та незалежної України…

Коли в 1990 р. довелося побувати у Бостоні, ми з моїм добровільним гідом, пригадую, прогулювалися старою частиною міста. Він запитав мене, чи не відчуваю я запах карамелі. Скільки я не вдихав носом повітря, клята нежить, що переслідувала мене практично увесь період перебування у США (гримаси акліматизації?) не дала змоги вловити у тамтешній атмосфері щось особливе. Тоді мій супутник і розповів мені про це затоплення міста патокою а також про те, що й 71 рік опісля у спекотні дні від старих будинків чути запах карамелі, що  нагадував містянам про дуже неприємну в історії Бостона.

Цікаво б понюхати, як там зараз, коли минув вже 101 рік? Для цього треба небагато: потрапити у Бостон. І бажано – без супроводу нежитю…

Ігор Дуда