Банально, але факт: час минає дуже швидко. Два роки тому, 20 травня 2019 року, новообраний Президент України Володимир Зеленський грайливо, вітаючись дорогою і роблячи “селфі” зі своїми захопленими прихильниками, увійшов у залу Верховної Ради, де мала відбутися церемонія його інавгурації. Увійшов – і своєю промовою, зокрема, повідомленням про відставку парламенту добряче збурив  український топ-політикум  і суспільство.

Настав час покаятися в плагіюванні … самого себе: саме так розпочинався мій матеріал рік тому, коли розповідав про прес-конференцію Володимира Зеленського з приводу річниці перебування в кріслі Президента. Тоді, щоправда, публікація мала назву “Рік неповного розчарування”. Минули ще 365 днів – і особисто моя журналістська фантазія не підказує нічого іншого, ніж як повторити минулорічну тезу.

Щоб розібратися з такою сталістю оцінки, варто, мабуть, повернутися до витоків, а саме: чому 73% електорату на виборах 2019 р. проголосували за лідера “Вечірнього кварталу” і головного героя серіалу “Слуга народу”? Хоча, швидше за все, Зеленському-кандидату прислужилася саме його кінороль – масовий глядач просто “стулив” воєдино актора і створений ним образ. Це далеко не завжди доречно – приміром, зосереджений, заглиблений у думки, скупий на жестикуляцію Ісаєв-Штірліц дуже відрізнявся від значно більш імпульсивного В’ячеслава Тихонова. Президент Зеленський, напевно, не ставив собі за мету якнайдалі відійти від президента Голобородька – принаймні, його “Вийди звідси, розбійник!” на адресу надміру нахабного містечкового князька свідчило про намір не розчаровувати громадськість невідповідністю постаті кіногероя і реальної людини.

Друга категорія тих, хто голосував два роки тому за Володимира Зеленського (в тому числі й автор цих рядків) керувалася принципом “Будь-хто – лише б не Порошенко”. Тому й лоскотали тоді приємно слух слова “Я не ваш конкурент – я ваш вирок”. А оскільки доконаним фактом ця обіцянка не стала і Петро Олексійович почувається нині цілком бадьоро і впевнено,  доречно, напевно, зосередитися на відповідності обіцяного і виконаного шостим Президентом України. Не схильний думати, що В.Зеленський заздалегідь не збирався виконувати все обіцяне – навпаки, помітна іноді втома на обличчі гаранта, на якій так полюбляють зосередити увагу його опоненти, свідчить радше про внутрішній конфлікт людини, яка звалила на себе ношу, важкість якої не могла передбачити заздалегідь. Це, зрештою, не зовсім нове у нашій новітній історії – щось подібне сталося і з Віктором Ющенком. Випускник славного ТФЕІ знаходив розраду в довжелезних і доволі занудливих промовах-проповідях, а екс-менеджер “Кварталу”  воліє (вочевидь, не без підказки добрих друзів-радників) періодично влаштовувати “полювання на відьом” в середовищі українського політикуму. Чого в цьому більше: турботи про державу чи намагання звести рахунки з конкурентами й принагідно сподобатися простолюду – попробуй-но, розберися… Дивлячись і слухаючи В.Зеленського, хочеться вірити в перше, тим більше що сам він, як це часто підкреслюється навіть його опонентами, не замішаний у всіляких темних бізнесових і політичних оборудках і намагається, як може, нести хрест, що, можливо, проти його ж волі ліг на його плечі.

Висловлю, однак, свою особисту думку: біс з ними, з тарифами, вину за зростання яких нині багато українців покладають в опитуваннях на Президента. Можна зрозуміти всю тяжкість протистояння Росії – тим більше що ключ розв’язання проблеми, що кровоточить вже понад сім років, лежить в кишені вельми незговірливого й одержимого великодержавною манією господаря Кремля. Можна погодитися, що не так вже й легко водночас взяти в шори олігархів – тим більше що впродовж попередніх президентських каденцій з них здували пилинки, їх фактично леліяли і викохували. Чи розчарувався я в Президенті Зеленському? Категорично так сказати не можу – є таки в ньому щось людське, людяне і порядне. От чого ніяк не можу прийняти (і думаю, не лише я), то це того, що в Україні злочинно мало робиться для торжества законності та справедливості й пов’язаного з цим принципу невідворотності покарання. В цьому, певен, корінь переважної більшості наших бід. І поки це питання не буде рішучим чином вирішене – як писав наш великий класик, “я не знаю Бога”.

Тому що нині постійно гризе думка, що у нього не вистачає часу на землю під назвою   Україна…