Побачивши мене сьогодні поблизу будинку, дві старенькі сусідки, напевно, перехрестилися мені вслід. Більш-менш відчистити себе після щедрого й кількаразового обприскування брудною водою з калюж мені так і не вдалося, отож додому довелося повертатися у вигляді чи то безхатька, чи “алкаша”-хроніка, для яких бруд – звичне середовище існування.

За нав’язливими думками про коронавірус якось трохи відійшли на задній план звичні прикрощі нашого життя. А вони, між тим, нікуди не поділися. Більше того – в моєму випадку об’єдналися проти мене разом з фобією COVID-19 в неприємний альянс. Сахнувшись інстинктивно вбік від добродія, який гучно чхнув, забувши прикритися при цьому хоча б долонею, я якраз потрапив під освіжаючий струмінь води з-під коліс якоїсь миршавої автівки. Був би хоч якийсь “Мерседес” – можливо, було б не так прикро…

Зайве, мабуть, казати, що сподіватися на якесь матеріальне чи моральне відшкодування від “шоферюг” в подібних випадках – марна справа.  Зайве також доводити, що незугарних ям з бруднющою водою на вулицях міста, яке аж пнеться, щоб за будь-якої нагоди заявити про свою “європейськість”, не повинно було б бути за визначенням (залишимо наразі осторонь питання печерної культури наших водіїв). Тим більше он скільки галасу з приводу того, що гроші з коронавірусного фонду взяли й переадресували саме на будівництво доріг. Як наслідок, принаймні поки що – і показники COVID-19 прямують догори, і міські дороги в дощову пору створюють додаткові приводи для нехай невеликого, та все ж стресу.

Чому ж, чорт забирай, не можуть навести лад з тими ямами? В США ще тридцять років тому не довелося бачити ЖОДНОЇ навіть в депресивному й зовні запущеному нью-йоркському Гарлемі. І навіть під час найсильніших злив там можна було ходити без страху бути облитим рідким брудом (хоча натомість вистачало деяких інших страхів). Знову згадую  думку свого давнього знайомого, що він її висловлював, повертаючись до України з Польщі й порівнюючи стан тамтешніх і місцевих доріг: “Там не крадуть, а тут розкрадають все, що можуть”.

Ось де, напевно, “собака порилась”, як писав незабутній Міхаїл  Задорнов…