У, загалом, здорової й життєздатної американської нації (хто сперечатиметься, хоча це густе вариво у великому казані створювалося  з різних, іноді важко сумісних інгредієнтів) є свої історичні “больові точки”, натискання (тобто згадування) про які особливо приємних почуттів не викликає.

З порівняно недавніх – руйнування захопленими терористами літаками веж-близнюків World Trade Centre; з трохи більш віддалених у часі – війна у В’єтнамі, в яку виявилося легко увійти, але з якої дуже важко і з відчутними морально-психологічними втратами довелося виходити.

Сьогоднішня дата – 7 грудня – в United States теж відзначається не парадами з оркестрами і морем конфеті. Про неї, радше, пам’ятають як про трагічну сторінку в історії країни. І вона має коротку назву: Pearl Harbor, 7 грудня 1941 р. Перегорнувши її, Америка, в кінцевому підсумку, стала сильнішою, по-справжньому першою світовою економічно-військовою потугою. Але до того, як це сталося…

Пригадуються кадри з художньо-документального фільму про той же ранок 7 грудня на Перл-Харбор. Головнокомандувач Тихоокеанського флоту США адмірал Кіммел  виходить з будинку і здивовано дивиться в небо, де в той час пролітає армада аж ніяк не американських літаків. Для нього це стало справжнім “SURPRIZE!”. Відповідно, для його підлеглих – теж. З багатьох випадків у історії відомо, що несподівані атаки досягали успіху не лише завдяки раптовості, а й, не в останню чергу, безладу (по-нашому, бардаку), що панував у стані сторони, яка зазнала нападу. Перл-Харбор в цьому відношенні – не виняток. Вже пізніше розслідування встановило дивовижну безтурботність і масові факти нехлюйського ставлення до службових обов’язків з боку військового персоналу бази й командування флотом загалом. Доволі численна японська ескадра, яка впродовж 10 днів підкрадалася до Гаваїв, не була помічена; офіцер звязку, отримавши від чергової зміни РЛС повідомлення  про наближення великої кількості літаків, дав вказівку… не звертати на них уваги;   судна в гавані й літаки на аеродромі стояли скупчено й були дуже зручною мішенню для японських бомбардувальників і торпедоносців; ППО бази не була готовою до відбиття ударів: більшість зенітних гармат не були укомплектовані особовим складом, а боєзапас знаходився під замком. Словом, усе вказувало на те, що на “візит” японців не чекали й до нього не готувалися.

Наслідки цього були дуже важкі (хоч, як виявилося пізніше, не критичні). Загинув 2341 військовий і 54 цивільні особи, було знищено 188 літаків, потоплено 4 лінкори, декілька есмінців і допоміжних суден… Втрати японської сторони були незрівнянно меншими. Кіноблокбастер “Перл-Харбор” яскраво ілюструє відому істину: найбільші подвиги доводиться здійснювати там, де незадовго до того хтось скоїв злочин. Або, як в даному випадку, припустився кричущої недбалості.

Здійснений із самовбивчою сміливістю, що межує з нерозсудливістю і цілком узгоджується зі стародавнім самурайським кодексом бусідо напад, з урахуванням подальших подій, обійшовся японцям дорогувато – вони чи то не взяли до уваги, чи просто знехтували, чим обернеться для них ситуація, коли Америка мобілізує весь свій величезний економічний потенціал. Завершилося це двома грибоподібними стовпами над Хіросімою та Нагасакі й беззастережною капітуляцією Японії з усіма малоприємними наслідками, пов’язаними з нею…

Америка, врешті-решт, торжествувала, але той день 7 грудня, коли її застукали зненацька і завдали дуже дошкульного удару (а вона цього ой як не любить…) добре пам’ятає. Пам’ятає, не пишаючись, як це вона робить  з нагоди інших історичних дат…

Ігор Дуда