У своїх виступах чи агітматеріалах представники націонал-демократичного табору часто говорять про українські звитяги, лицарство, козацький дух, про воїнів ОУН-УПА, які не шкодували життя в боротьбі за свою державу. Але коли в державі стається чергова «буча», увесь героїзм ораторів кудись пропадає. Вони або опускаються до рівня застільних балачок на кухні і починають банально жалітися на безчинства, або ж… знову заводять свою «платівку», ставлячи у приклад  «стовпів нації». При всьому цьому – жодного геройства, жодної пожертви і жодних вчинків, які б справді могли щось змінити.

Свою неготовність до радикальних дій після прийняття Верховною Радою резонансного законопроекту про мови тернопільські партійці з націонал-демократичного табору учора під час засідання прес-клубу пояснювали по різному. Наводимо усі ці пояснення без коментарів. Гадаємо, наші читачі зможуть самостійно зробити висновки щодо кожної політичної сили із сказаного.

Василь Фіалка, «Громадська позиція»:

– Треба остерігатися із радикальними діями. Щоб нам з Москви не прислали балканський сценарій і нашими руками його не реалізували. Бо не виключено, що нас спеціально провокують. Якщо сьогодні ми підемо на якісь рішучі кроки… Не виключено, що вони тільки цього і добиваються. Москва працює на дестабілізацію в Україні і треба все добре зважати, щоб їм у цьому не підіграти.

Роман Заставний, «Фронт змін»:

– В Америці, де найбільш зріла і досконала демократія, є закон про повстання, який, до речі, ні разу не застосувався.

Натомість у нас відбулося безчинство  у Верховній Раді, а ми нічого не можемо зробити. Бо в Україні немає такого закону. В Україні збирання і проведення активної боротьби заборонено, такі дії караються кримінальною відповідальністю.

Сьогодні потрібно ставити питання про необхідність прийняття наступним парламентом такого закону. Можливо, це буде занадто радикально, але це буде справедливо.

Бо з чим українець може боротися проти безчинства? Із законом, який діє поти нього, законом, за яким він має сісти в тюрму?

І це проблема нашої демократії. Мені здається, що потрібно приймати закон, який би давав можливість народу захищати свої права.

У США є і закон про зброю. Нехай говорять про перенасичення американського суспільства зброєю, але це є важливим стримуючим фактором для влади. Був би такий закон в Україні – можливо, ми б мали на сьогодні зовсім інший стан справ.

Наталка Михно, УДАР:

– Якщо ми-політки сьогодні штовхнемо людей на якісь радикальні дії, то це буде не зовсім правильно. Чому? Згадайте 2004 рік. Якби тоді пролилася кров, то ми би зараз дуже шкодували про це.

Ми як партія зараз збираємо людей довкола своєї партійної програми. Наступний крок – виграш на парламентських виборах. Це є нормальний демократичний шлях, яким ми мусимо іти, іншого шляху ми не повинні пропонувати людям.

Бо якщо кинути цю кістку людям, то буде прикро. Влада у разі бунту чи не дай Бог чого, запровадить надзвичайний стан в країні чи щось більше. І не знати, що це потягне за собою.

Петро Мандзій, «Наша Україна»:

– Є один прости й метод – громадський осуд. Це дуже дієвий крок. Все решта – це не реально.

Олег Сиротюк, ВО «Свобода»:

– Мета протестних заходів, які поводять представники опозиції під облдержадміністрацією, – формувати суспільну думку і висловити свою позицію в той спосіб, який дозволяє законодавство. Інше питання, що адміністрація не реагує на ці пікети, до людей ніхто не виходить. А наше завдання – мобілізувати людей і давати їм можливість висловити свою позицію.

Віталій Шафранський, УНП:

– Голодуванням до влади сьогодні уже не достукатися. Та й головне на даному етапі в іншому – громадськість повинна побачити людей із високою свідомістю, яких сьогодні немає у владі. Ми повинні знову починати з 1991 року. В парламенті мають бути не просто 226 представників партій демократичного спрямування, а 226 українців, які б не лише говорили українською, а думали і працювали на державу. Тоді взагалі не стоятиме мова про жодні радикальні дії.