«Чорти б забрали цю Америку. Чого я сюди приперся? Сидів би краще вдома…», – лаюся подумки, а в голові моїй перемішалися українські та англійські матюки.

Передмістя Вашингтона. Я стою, даруйте, рачки і з останніх сил рву з землі якусь повзучу, всіяну дрібненькими шипами рослину. Пучки моїх пальців горять вогнем, коліна і лікті обдерті, в голові гуде. Я займаюся цим «спортом» уже з самого ранку. Сюди мене привіз мій роботодавець на ім’я Білл і залишив разом з пляшкою кока-коли і конкретним завданням: очистити ділянку від каміння та усякого сміття. До полудня каменюки, підступна рослина і палюче сонце об’єдналися проти мене у вельми неприємний альянс, який відчутно тисне на психіку. А коли бачиш, як неподалік у блакитному басейні хлюпочуться онуки і невістка Біла, цей тиск стає особливо дратівливий.

Звичайно, я можу гордо випростатися і послати якнайдалі Біла, його домочадців разом з їхніми «Хондою», «Понтіаком», котеджем, гаражем і басейном. Послати і забратися геть. Єдине, що мене стримує, – обіцяні ще вранці Біллом 100 доларів. Цілих 100! Я вже підрахував, скільки за такі гроші довелося б працювати вдома, і дійшов до вельми невтішного для неньки-України висновку. Але в Україні я навряд чи займався б такою роботою, а тут ось довелося – ну, не Біллу ж самому дряпати собі руки та коліна! Для цього є такі, як я. Взагалі ж, якщо придивитися, якоїсь суттєвої різниці між мною і Біллом немає. І у нього, і у мене по одній голові, по дві руки і ноги; обоє ми, як з’ясувалося, іноді ходимо до церкви, любимо спорт і фільми з Робертом де Ніро. Білл закінчив коледж, я – університет. Основна відмінність між нами полягає в тому, що він народився в Америці й  цілком задоволений життям. Мені ж судилося з’явитися на світ у менш благополучній частині Землі. Саме ця початкова нерівність і є причиною того, що не Білл вовтузиться з камінням і сміттям на своїй ділянці під Вашингтоном, а я. Отож такі поняття, як надмірний гонор і бридливість, краще засунути якнайглибше до кишені…

Білл з’явився вже надвечір. Побачивши результат моїх трудів, він схвально кивнув головою і вибачливо махнув рукою з приводу пояснень щодо одного непіддатливого каменюки. Потім повів до будинку, дав змогу привести себе до християнського вигляду, відтак запросив до столу на ошатній терасі. Дружина Білла, моложава, усміхнена Дороті, гостинно припрошувала до індичої ніжки, малинового пудинга і шоколадного молока, але їхнього смаку того вечора я вже не відчував. Двоє онуків господаря, досхочу накупавшись у басейні, підбігли до столу і зачудовано дивилися на чоловіка зі згаслим поглядом, який цілий день порпався на їхньому пустирі і який якось дивно розмовляє англійською.

Підвізши мене до моєї нічліжки, Біл простягнув омріяну зелену банкноту. «Thank you!», – мовив, міцно потиснувши мені руку. «Any time», – відповідаю, себто, по нашому, завжди до ваших послуг. Я засунув банкноту в нагрудну кишеню сорочки і застібнув ґудзик.

На півдорозі до дверей ще раз перевірив, чи він застібнутий.

А в кімнаті, поклавши купюру на стіл, довго вдивлявся в зображення Бенджаміна Франкліна. Гм….,друже, ти ж ніби теж був журналістом, твій підпис стоїть під Декларацією незалежності США липня 1776 року…Тепер ось твоя гонориста фізіономія в обрамленні довгого волосся красується на кожній стодоларовій банкноті. Навряд чи ти за життя таскав каміння і сміття – надто випещене в тебе для цього обличчя. І вже точно навіть у страшному сні тобі не могло наснитися, що займатимешся такою роботою за тисячі миль від своїх United States, не пам’ятаю, скільки їх там було у твої часи. А мені ось довелося…І не мені одному

За цими думками мене просто за столом й зморив глибокий сон.

Ігор Дуда