Так сказав Віктор Гурняк перед тим, як вирішив стати бійцем добровольчого батальйону “Айдар” і воювати з російським ворогом. А 19 жовтня він не повернувся із бою… Трагедія сталася біля 32-го блокпосту поблизу с. Сміле Луганської області. Віктор намагався вивезти поранених з поля бою, але автомобіль заглох. Поки він його заводив, отримав поранення від мінометного снаряда. Травми виявилися несумісними із життям…

– Для мене війна ще ніколи не була так близько, – з болем у голосі каже друг загиблого Назар Зелінка. – Я ще ніколи так не плакав. Я ще ніколи не повідомляв батькові, що його син загинув смертю хоробрих. Коли Порошенко у суботу, 18 жовтня, в інтерв’ю ЗМІ заявив, що оточення українських сил, зокрема 32-ої бригади під Бахмутівкою, що на Луганщині, немає і що десантники провели зачистку, саме тоді група Віктора спільно зі спецназом і 24-ою нацбригадою проривалися з кільця. Вирвалися без мого друга…

Останніх півроку Віктор працював волонтером, забезпечуючи усім необхідним спорядженням “Айдар”, а у серпні приєднався до цього батальйону як боєць.

– Віктор був справжнім пластуном, прикладом того, як потрібно жити і любити Україну, – згадує його друг зі скаутської організації “Пласт” Сергій. – Він горів боротьбою і якоюсь дивною вірою. Він був людина-вогонь, що запалював навколо друзів. Легко міг “зірватися” пізно ввечері з Тернополя і “махнути” автостопом до Львова, до Польщі чи до моря…

Віктору Гурняку було лише 27. Родом він із села Городниця Гусятинського району, а після одруження мешкав у Львові, де знайшов своє щастя – Ірину. Коротке, але напрочуд насичене життя присвятив фотографії. Співпрацював із агентствами УНІАН, “Insider” та “Reuters Tompson”. Разом із друзями заснував фотоагенцію “LUFA”, що співпрацює зі ЗМІ, ілюструючи актуальні й важливі новини. Був активним учасником Революції Гідності, фотографував у найгарячіших точках, був у Криму, коли його анексували, а згодом фіксував на плівці події на Сході.

Після трьох місяців Майдану Віктор вилив свій біль у “Сповіді одного не героя” (4 квітня 2014), яку неможливо читати зі спокійною душею, адже він порівнює себе з тими, хто під час кривавої зими зробив крок назустріч Вічності: “Синьо-жовтий стяг прикривав тіла. І це так символічно, адже вони загинули саме за бажання бачити його майоріння над Батьківщиною. Скривавлений, просякнутий вольним духом і жагою перемоги, тепер він покриває чиєсь гаряче серце. Хоч воно не б’ється, але ще живе і житиме вічно. Згадуючи, питаю себе подумки: “Чи моє не таке гаряче? Що мені завадило лежати поруч?” Розумію, що сам хотів не менше свободи і готовий був на все заради неї. “Але чому не я? Я не хотів померти, але вони ж також не хотіли. Перед очима, вже заплаканими, усмішка донечки. Мабуть, Бог хотів інакше…” Тепер дворічна Юстинка ніколи не потримає тата за руку, а він ніколи більше не зможе поцілувати її перед сном.

…2007 року Віктор Гурняк знявся у відеокліпі гурту “Тартак” “Не кажучи нікому” в ролі повстанця у вишиванці. За сюжетом його герой гине у 1943-ому в бою, захищаючи рідну землю від загарбників. Цей кліп став для Віктора трагічно пророчим.

Ірина КОШІЛЬ, Нова Тернопільська газета