Віртуальні партії і медіа

Власникам медіа-активів вже давно пора офіційно оформити свої стосунки з електоратом.

У Візантійській імперії не було парламентських виборів, але були партії. Вони називалися «білі», «червоні», «сині» та «зелені» і спочатку об’єднували людей з нешкідливою метою – вболівати за перемогу улюбленої команди на іподромі. Вже згодом до цього додалися суто політичні функції, які, щоправда, обмежувалися фактичним впливом вулиці (тобто маси людей на Іподромі) на центральну владу. Тодішні «партійці» засвистували несимпатичних чиновників, оптимістично гуділи під репліки вправних популістів, мали свої кричалки і «клубну» атрибутику. Такий собі Шустер-Live візантійського зразка.

В Україні, яка перейняла від Константинополя не лише християнство східного обряду, але й політичну культуру, справа каталізування суспільної активності громадян сьогодні живе і процвітає. В Україні теж є партії. Називаються вони по-різному, залежно від того, хто очолює партію, які настрої потенційних виборців, яка політична мода. А оскільки стежити за калейдоскопом блоків, об’єднань і фронтів простому посполитому не легко, то часто ці суб’єкти політичного процесу називаються за іменами лідерів. Вже були спроби називати партії за їхніми кольорами (помаранчевими, голубими, біло-червоними), але в нас поки молода демократія, кольорів на всіх не вистачить.

Якщо продовжити історичні аналогії, телевізійний ефір (а також радіо, газети та інтернет-ресурси)  замінили собою іподром, а медіа-власники – власників команд. Сучасні «білі», «сині», «червоні» і «зелені» віддають перевагу  своїм командам, тепер уже вболіваючи не за коней і вершників, а за журналістів, сценаристів, ведучих та, звісно, професійних політиків. В українських реаліях партії не виконують своїх основоположних функцій, вони не представляють інтереси суспільних груп, не слугують засобом комунікації між політичної елітою та рештою суспільства, не формують політичну еліту, не розробляють і не реалізовують політичний курс  країни, не здійснюють соціальну інтеграцію своїх членів. Вони просто існують для того, щоб команди теперішніх господарів іподрому відрізнялися одна від одної.

ЗМІ замінили собою партії, через те їхні питомі функцій не виконуються, зате інші функції  – виконуються й перевиконуються. Замість виражати волю соціальних груп, медіа її формують самі і подають електорату готовою для споживання. Дійшло навіть до того, що віртуально вирішуються віртуальні проблеми. В результаті всі щасливі, всі сміються.

Є, щоправда, нюанс: працювати з електоратом потрібно комплексно. Тобто атрибутика команди має відповідати підбору персонажів для висунення кандидатами в депутати. Невідповідність інформаційної політики основній масі контенту вже не раз зіграла злий жарт з власниками «телевізора». Найяскравіший приклад – колишній господар Донбасу Рінат Ахметов, чий телеканал «Україна» та інші подібні ЗМІ настільки наповнили інформаційний простір розважальними програмами та фільмами про російський спецназ, ментів та екстрасенсів, що перехід влади від капіталістів родом з 90-х до «народних губернаторів» відбувся за лічені дні. Не допомогли проукраїнські випуски новин, оскільки решта часу належала «ваті», на яку нібито був «запит».

Те ж саме можна сказати і про медіа-імперію Віктора Пінчука, у якого цілі канали спеціалізуються на примітивних російських комедіях, екстрасенсориці та іншому непотребі, яким забивають голови довірливих глядачів з не особливо високим IQ. На каналах Пінчука то інопланетяни змовляються проти землян, то шамани заглядають у світ мертвих і переказують живим дуже важливі месиджі на майбутнє. Якщо до цього всього додати примітивний російський героїко-патріотичний пафос серіалів, то враз отримаємо чітко сформований електорат для якогось чергового «опозиційного» блоку, який насправді є опозиційним хіба що до совісті та здорового глузду.

За іронією долі, західноукраїнська ситуація є дзеркальним відображенням донецької.  Так, львівські висуванці (за винятком мера Львова Андрія Садового, котрий роками формує контент «під себе») традиційно перед виборами повинні проходити ритуал перевтілення. І маскуватися під затятих опришків-бандерівців, будучи мільйонерами, бо таким є суспільний запит, сформований, зокрема, і за допомогою медіа, які належать цим же опришкам-мільйонерам. Фактично, вони самі готують інформаційний ґрунт для свого майбутнього розкуркулення. І минулі вибори, де тріумфували націоналісти з лівацькими економічними замашками, зайве цьому підтвердження. Але це окреме питання, яке заслуговує на окремий матеріал.

Натомість зараз усіх цікавить, який вибір зроблять українці 26 жовтня. Вже давно ніхто не намагається прив’язати передвиборчі прогнози до якихось політичних уподобань електорату, бо марна це справа. Ясно, що вибирати будуть не за програмами, діями чи компетентністю, а за принципом «подобається – не подобається». А сподобатися можна «по телевізору», де сфери впливу розділені між власниками команд, а поява нових гравців – справа довготривала і витратна.

Тому і залежить доля, наприклад, Василя Куйбіди, який балотується в Дрогобичі від партії Ляшка, не від того, скільки дрогобичан підтримують радикальні ідеї чи рухівські гасла (про фаховість і моральність у цьому контексті говорити не будемо), а від того, наскільки часто вони дивляться «Інтер» або «1+1». Залежно від того, який канал (сайт, радіо) користується більшою популярністю, люди обиратимуть або, умовно кажучи, мир-єднання-цукерки, або ефективність-професіоналізм-окуляри, або сльози-вила-екстрасенси, або боротьба-коса-не здаватись тощо.

Є, звичайно, загальнонаціональні цінності: комбат в першій п’ятірці, журналіст у першій десятці. Це ознака того, що країна таки єдина. А в деталях, залежно від того, на якій «хвилі» перебуває виборець, 10-хвилинний ролик про «діяльність» чергового діяча може сприйматися як реклама або як новина, навіть після півхвилинного повідомлення про кількість поранених і загиблих в зоні АТО. А здача округу на користь багатшого/впливовішого конкурента цілком може бути подана як висунення єдиного кандидата від демократичних сил. Хоча яка загроза в Львівській області зараз може бути від недемократичних сил – невідомо.

Цілком імовірно, що саме в цьому криється відповідь на сакраментальне питання українського народу: звідки в Порошенка такий рейтинг? «5 канал» був одним із небагатьох, який об’єктивно висвітлював події на Майдані. Порошенко був єдиним власником такого каналу – політиком загальноукраїнського масштабу. А далі – справа техніки: мир через 2 тижні, перемога в один тур, легітимна влада тощо.

 Чесно кажучи, власникам медіа-активів (або хоча б тим, хто представляє їхні інтереси у ролі редакторів) вже давно пора офіційно оформити свої стосунки з електоратом. Чи, принаймні, відкрито заявити про свої політичні переконання. Принаймні, існування партійних медіа – це чесніше, ніж підтримка віртуальних партій.