Свято останнього дзвінка у школах завжди, крім радості й пожвавлення, несе й дещо сумовитий відтінок. Воно й зрозуміло, випускники прощаються з рідною школою, і для них отой дзвінок є в буквальному розумінні останнім. Позаду – дитинство, однокласники, безтурботна, загалом, пора. Попереду – вступ у доросле життя і осягнення усіх пов’язаних з цим великих і малих проблем та клопотів.

Втім, побувавши на останньому дзвонику у школі мистецтв ім. І.Герети, пересвідчився, що ця подія може мати і гнітючий відтінок. Ні, радісний дитячий гомін з нагоди настання літніх канікул відчувався тут як і деінде; пісні та вірші у виконанні учнів звучали зворушливо і хвилююче; у самому сюжеті дійства була помітна вправна й небайдужа рука і душа педагогів. Проте практично в кожному виступі – чи то вчителів, чи батьків, – звучала думка: сьогодні школа ще є, а завтра її може не бути…

Отож після того, як першокласниця на плечах у випускника дала останній дзвінок, голова вчительського комітету, ще раз нагадавши про загрозу, що нависла над їхньою школою, не побажала учням щасливих літніх канікул, а закликала формувати колону й іти до будівлі обласної ради.

Припускаю – не для того, щоб подякувати за щасливе дитинство і заразом – за увагу, турботу і піклування…

Ігор Дуда