Саме цього дня, 19 серпня 1991 року в Москві почалася череда подій, яка, на думку багатьох противників і симпатиків СРСР, привела радянську імперію до кончини. І, серед іншого, до проголошення 24 серпня Незалежності України.  Вона увійшла в історію під назвою Серпневого путчу і була відчайдушною спробою самопроголошеного державного комітету з надзвичайного стану (російською – ГКЧП) врятувати Радянський союз від розвалу.  Хоча спершу, судячи із довгої та занудливої мелодії з балету “Лебедине озеро”, можна було подумати, що раптово “склеїв ласти” хтось із тодішніх високих керівників…

Перша реакція на подію і перші висловлювання про неї, хоч і хибують на зрозумілі поспішність, а отже, неповну точність, нерідко все ж виявляються близькими до істини. Це вже пізніше ота подія обростає численними розповідями псевдоучасників і псевдосвідків, прикрашається зусиллями письменників і набуває міфологізованого вигляду. А тоді, 27 років тому… Добре пригадую, як принишкло “файне” місто після оприлюднення “драконівських” указів ГКЧП щодо того, що треба оголосити недійсними рішення органів влади в республіках, припинити діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів, призупинити випуск друкованих видань… Ні мітингів, ні протестних акцій, ні жодного іншого прояву  організованого спротиву. Усі провідники, які до того завзято виступали на мітингах, кудись запропастилися. А голова Верховної Ради Леонід Кравчук зі стольного Києва закликав до спокою і виваженості, втішаючи українців тим, що в республіці надзвичайний стан не введено. Вже трішки пізніше мені потрапив на очі “кустарний” випуск якогось патріотичного видання. Поряд з дотепними речівками на членів ГКЧП, особливо на його голову Г.Янаєва, у якого тряслися руки під час зачитування в телеефірі грізних директив і який на запитання про стан здоров’я відповів “Жена не жалуется” (“А того Янаева хвалит нам жена его – если не один он спит, то почти что не дрожит”), пригадую, була замітка з промовистим заголовком “Єльцин воював, а Кравчук лише співав”. Іноді в мене виникає крамольна думка: от якби Борис Єльцин (тверезий чи не зовсім) тоді,  у серпні 1991-го не заліз на танк і не назвав путч реакційним, антиконституційним заколотом – чи конче мали б ми нині незалежність? Парадоксальним чином разючого удару комуністичній імперії завдав колишній перший секретар Свердловського обкому КПРС. Єльцин своїми п’яними витівками (диригуванням оркестром у Німеччині і виспівуванням “Калинки”, лоскотанням секретарок, справлянням малої потреби на колесо літака у Балтиморі) викликав то сміх, то співчуття, але він, на думку багатьох в екс-СРСР і на Заході, був переконаним  демократом і таки долучився до здобуття Україною незалежності. Найбільша і найтяжча наша претензія до нього – це те, що він вибрав своїм наступником В.Путіна, не в останню чергу через діяльність  якого ми нині…маємо те, що маємо – є нагода згадати і Леоніда Макаровича.

Нині – час  нелегких випробувань для нашої країни, сум’яття в головах і душах багатьох людей … І якщо зараз, через 27 років Незалежності, не так вже й мало людей відчувають тугу за колишньою “стабільністю”,  за цим стоїть геніально злочинне недбальство тих, хто керує державою. Тотальна зневіра людей у можливість кращого життя – головне, що може поставити собі в «заслугу» влада. Але тоді, в серпні 1991 р., коли депутати ВР вносили в зал великий синьо-жовтий стяг, усі відчували невимовну радість і надію на те, що житимемо по-новому і без чиїхось директив і заборон.

В грудні 2004 р., під час Помаранчевої революції відчувалося те саме.

У лютому 2014, після втечі Януковича – знову те ж саме.

І що маємо тепер?

Тепер у мене вийшло якесь явно не передсвяткове закінчення…

Ігор Дуда