Інтуїція – велика річ. Отож, коли я зайшов за ріг будинку в спально­му районі й побачив дві постаті в темряві попе­реду, то відразу ж відчув, що щось має статися. І не помилився.

Перший удар я отри­мав у щелепу. Щось хруснуло, і відразу ж другий кулак влучив прямісінько у брову. «От тварюки, могли б хоч для проформи попросити закурити», –  подумав я в ту мить, коли здатність до іронії зникає, поступаючись місцем страху. Увесь хміль у власній горлові миттєво вивітрився.   Відчув у роті млосний смак крові, і з-під ніг попливла земля.  Та впасти зараз було б недозволеною розкішшю. Це означало б зробити голову і корпус зручною мішенню для ніг  «відморозків», які в цю пізню пору обра­ли мене за опудало для тренування з кік-боксингу. Треба визнати, що я сам добряче допоміг їм у цьо­му – навіщо було вештати­ся в таку пору та ще й у такій глухій місцині? Інстинктивно викидаю руку вперед, натикаю­чись на чиєсь квадратне підборіддя, і тут же відчу­ваю, як ворожа нога влу­чає мені в ребро. Біль не­стерпний і змушує глухо скрикнути. Кричати го­лосно і кликати на допо­могу марно – принцип «моя хата скраю» у нас діє майже безвідмовно, та й поліцейського патруля в радіусі кілометра, напев­но, немає. І взагалі, зараз я можу поскаржити­ся хіба що дідові й бабі, які вже давно в інших світах. Єдина надія – що я передчасно не скла­ду їм там товариство.

Притискаю лікті до боків і прикриваю голову кулаками. Це максимум, що можу зараз зробити. Удари сиплються, але вже не надто прицільні. Лобу­ряки, судячи з усього, добряче напідпит­ку і трохи заважа­ють один одному. Головне – я все ще на ногах. На щастя, позаду є опора – стіна якогось будинку. Зреш­тою, має ж колись цьому настати кінець. Він приходить несподі­вано разом із пронизли­вим жіночим криком звідкілясь згори. Чи то че­рез нього, чи через те, що бойовий запал «відморозків» уже пригас, але мене раптом залишають у спокої, подарувавши наостанок болючий удар носком в коліно. Дві тіні зникають у темряві. Все. Поєдинок закінчився. Моєю поразкою техні­чним нокаутом. За кількісною перевагою противника. Я, накульгу­ючи, швидко прямую в протилежний бік, все ще не вірячи у несподіваний хеппі-енд. На ходу оці­нюю власні втрати. Ще­лепа ніби на місці, очі ба­чать, руки й ноги в сугло­бах згинаються. Подібно­го зі мною давненько не траплялося, і я вже грішним ділом думав, що доживу до пенсії без та­ких пригод. Ах, був би у мене в руках добрий армійський «Калашников», я б не вагаючись дав по тих мерзотниках чергу. Така думка могла б шокувати якогось рафінованого гуманіста, але, певен, він одразу змінив би свої погляди, якби опинився на моєму місці.

Ця думка не зникла ні через день, ні через тиждень, ні через місяць після отого випадку. І виникає щоразу, коли торкаюся пальцем шраму біля самого ока.

Ігор Дуда