Нудний осінній дощ посилював і без того гнітючий настрій, а мокра асфальтована алея парку здавалася нескінченно довгою. Що й казати, погода й пейзаж саме в унісон моїм невеселим роздумам.

Поряд зі мною пройшов, кинувши на мене похмурий погляд з-під лоба і сплюнувши на землю, кремезний молодик із зовнішністю типового вузьколобого «качка». Трохи нахилені вперед широчезні плечі, вайлувата хода, бичача шия, низьке чоло, випнуте підборіддя… Суб’єкт саме з тих, з ким зустрічатися у темну пору не дуже бажано.

«Ех, друже, пошкодував Бог на тебе праці, – подумав неприязно я, дивлячись йому вслід, – це ж треба було сотворити такого неандертальця. Цікаво, чи може він зв’язати докупи хоча б два слова, крім матюків? Он піде, мабуть, зараз у якусь забігайлівку, нажлуктається там пива чи чогось міцнішого, упіймає «тьолку» або ж ще гірше – зламає комусь щелепу».

Бічна алея виходила на центральну. Жінка середнього віку, яка щойно піднялася була з лавки, раптом впала наче підкошена і затіпалася у судомах. Її парасоля відкотилася вбік. На обличчя нещасної лячно було глянути. Я зненацька відчув оту характерну млість, яку зазвичай відчуваєш при вигляді чогось хворобливо-відворотного. Двоє дівчат, що проходили поруч, злякано обійшли тіло жінки, лише скоса глянувши на неї. Молода пара нерішуче зупинилася неподалік. Лише здоровань, який щойно оминув мене, підійшов до жінки і схилився над нею. Він явно не знав, що робити і лише поклав руку їй на плече, яке все ще здригалося. Я саме опинився поряд.

– Що з нею? – повернув він до мене розгублене обличчя.
– Не знаю, – пробурмотів я, – напевно, епілепсія…
– А що робити? – нетерпляче запитав хлопець
– Кажуть, треба…втиснути між зуби ложку, щоб…
– Та яка на х…ложка!, -він сердито махнув рукою і, полізши в кишеню, вийняв мобільний телефон. – Алло! Швидка? Тут жінці стало погано! В парку, на центральній алеї!

Я вирішив, що моя участь у події вичерпана і поволі пішов далі. Дощ став накрапати сильніше. Піднявшись вгору сходами, озирнувся. Жінка лежала, як і раніше, а здоровань з бичачою шиєю стояв поряд, тримаючи над нею парасольку.

Я стиха вилаяв себе.

Ігор Дуда