В день професійного свята журналістів мимоволі згадується той, хто «заразив» мене цією професією – болячкою. Та так, що  не можу вилікуватися донині. 8 червня йому виповнилося б 78 років…

Володимир Сушкевич. «Дон Валдоміро», як іноді жартома називав я його. Попри «мафіозний» натяк, із героєм знаменитого роману і фільму його об’єднував лише безсумнівний авторитет, яким він користувався у своїх колах. І – пошана тисяч людей за межами цього кола. Метр тернопільської журналістики, її легенда, володар відточеного пера: часом гострого, часом ностальгійно-мрійливого, часом трішки насмішкуватого…Він був своєрідним Нестором-літописцем отого призабутого, але такого милого людям середнього і старшого віку Тернополя з його сквериками, вулицями, будівлями, з гастролями львівського і київського театрів, з блазнюватим  «Швейком» – Стахом, героєм місцевих анекдотичних оповідок. Навряд чи колись  ще буде у місцевого ретро такий відданий і надійний хранитель…

А ще Володимир Леонович був справжнім  архівом у царині літератури, кіно, публіцистики. Той, хто входив до його кабінету, ризикував потонути у морі пожовклих від часу журнальних і газетних вирізок. Він був консерватором (у кращому розумінні слова) і не визнавав залежності від Інтернету. Саме від нього я довідався, приміром, про американський фільм під назвою «Касабланка», від якого він був у захопленні. При нагоді перевірив – оту «Касабланку» самі американці поставили серед лідерів у списку 100 найкращих фільмів ХХ століття. А з ким ще, як не з ним, можна було поговорити про те, як «качали маятник» і як вивчали гру вазомоторів у знаменитому романі В.Богомолова «В серпні 44-го».

Саме з його, Володимира Сушкевича, «благословення» я свого часу зайнявся цією роботою-діагонзом, тобто журналістикою. Він був, можна сказати, моїм «хрещеним батьком». Саме прочуханам Володимира Леоновича я завдячую звичкою «вилизувати» до блиску кожен матеріал, кожну фразу, слово, кому, крапку. Він не терпів професійної неохайності – в цьому я не раз мав нагоду переконатися. Не терпів дилетантства й елементарної неграмотності, які нині, на жаль, процвітають.

Ще й зараз іноді приходить спогад: ось він сидить переді мною в своїх незмінних окулярах і ручкою нещадно шматує мій черговий опус. Тут абзац не зробив, там фразу не так побудував, та й заголовок не зовсім доречний… Я згідливо хитаю головою, віджартовуюся, але водночас уважно «мотаю на вус» кожне його слово. Я знаю, що серед отого «показушно» невдоволеного буркотіння старого журналістського зубра неодмінно почую щось таке, що візьму з собою надовго…

…Ще декілька років тому, проходячи повз редакцію, інстинктивно хотів, бувало, зайти в знайомий кабінет – ану раптом «дон Валдоміро» підкине ідею, або зробить пропозицію від якої я не зможу відмовитися. Але одразу ж спохвачувався, пригадавши, що у тому кабінеті тепер сидить інша людина…

Ігор Дуда