Десь в кінці 60-их років минуло­го століття моя тітка повернулася з Канади. Разом із купою не­бачених у нас раніше речей вона привезла  журнал-каталог мод. Від того часу оселя моїх родичів стала місцем справжнього паломництва жіноцтва невеликого села на Гусятинщині. Одягнуті у що Бог послав, переважно у фуфайки або благенькі пальтечка, взуті в гумові і кирзові чоботи трудівниці бурякових ланів і тваринницьких ферм годинами роздивлялися яскраві картинки з далекого і недосяжного для них світу. В їхніх очах виразно читалися захоплення і заздрість. А після цього віртуального пірнання у haute couture вони важко зітхали і поверталися у свій звичний світ замурзаних дітей, п’яних чоловіків, комбікорму, негодованих свиней і корів…

За рік безперервного користування отой каталог зробився вкрай пошарпаним і засмальцьованим, але так і не втратив своєї популярності.

В той час мене ще не надто цікавили причини такого повального поклоніння перед усім іноземним. У школі мене разом з однокласниками справно навчали піонерських пісень, втовкмачували в голову, що СРСР – найкраща у світі країна, де усім, а найперше – дітям живеться щасливо і весело. Це, однак, не заважало нам, 8-10-річним хлопчакам, чергувати під час туристичного сезону біля готелю «Тернопіль», щоб виканючити у заїжджого канадця або американця з діаспори пластинку жуйки. А суворі дядечки у цивільному, але з військовою виправкою, які теж крутилися поблизу, відганяли нас, обіцяючи повідомити у школу. Вже тоді я знав, що оті дядечки були щитом і мечем, очима і вухами влади, яка мала єдину високу й благородну мету – зробити всіх без винятку людей щасливими. Нас­тільки щасливими, щоб вони не поглядали заздрісно у бік загниваючого Заходу, а раділи дешевій ковбасі та горілці, символічній квартплаті, профспілковій путівці на море… А на буржуїв по той бік «залізної завіси» настійливо рекомендувалося дивитися згори і мати свою, радянську гордість. Але якось так  повелося, що вся ота гордість загрозливо випаровувалася при вигляді більш-менш пристойного закордонного ганчір’я, або пляшки з барвистою етикеткою. Потужний ідеологічний пресинг, що камуфлював напівжебрацьке існування, призвів до того, що у новосформованого типу людини – «гомо совєтікуса» – утворився комплекс меншовартості стосовно народів, які щасливо уникнули ролі полігону для марксистських ідей. Його прояви яскраво помітні і нині.

Коли ми сліпо й бездумно копіюємо традиції країн з усталеною демократією і скасовуємо смертну кару за страхітливі злочини, хоча суспільство до цього ще не доросло – це він, комплекс меншовартості.

Коли надягаємо на себе явно завеликі нам норми парламентаризму та узгодженої діяльності різних гілок влади, до яких цивілізований світ йшов століттями, і виставляємо себе на сміх – це теж він.

Коли ввозимо до себе різний мотлох лише через те, що він іноземний – і це він.

Коли без міри засмічуємо рідну мову всіма оцими «бонусами», «грантами», «офшорами», «провайдерами» – і це він.

Коли в наших футболістів ще до матчу з англійцями або французами трясуться коліна – це знову ж таки він, рідний. І ніяк ми його не позбудемося.

Відчуття власної меншовартості мусить мати якусь компенсацію, інакше рано чи пізно призведе до нервово-психічного колапсу. Знайшли для нього протидію і в нас. Маю на увазі ще один прояв психіатричної клініки – манію величі. Ці два антиподи в наших умовах, виявляється, можуть цілком комфортно співіснувати. І чорноземи у нас найродючіші, і народ найпрацьовитіший, і жінки найпорядніші й найкраще варять борщ, і дітки найздібніші, і Пилип Орлик створив найдемократичнішу в Європі конституцію, і Пулюй щось там раніше за Рентгена відкрив…

Звичайно, втішно для власного самолюбства було б відчути себе вільним від отих всіх комплексів і маній, але… Серед моїх улюблених письменників – Лондон, Чехов, Ремарк. З-поміж політиків найбільше імпонують Черчіль,  Клінтон,  Піночет. А з полководців – Наполеон, Манштейн. Улюблені актори – Бельмондо і Де Ніро. І я з більшою охотою перегляну «Якось в Америці», ніж «Молитву за гетьмана Мазепу».

Я не знаходжу пророка у своїй Вітчизні. Мабуть, я теж є носієм цього комплексу.

Ігор Дуда