Іноді, буває, вб’єш щось собі в голову або візьмеш близько до серця, і ніяк не можеш позбутися неприємної  думки чи болісного спогаду…

Ця звичайнісінька дворняжка з розумними сумними очима ось уже декілька днів не виходить з моєї голови. Коли я увечері підходжу до свого будинку, то відчуваю, що когось бракує. Те саме відчуваю і зранку, коли виходжу з дому. Бракує маленького чотириногого створіння з рудуватою шерстю, тихенької Мушки, яка, втім, сумлінно виконувала свої собачі обов’язки і сердито гавкала на чужинців, які з’являлися біля будинку. Бувало, не впізнавши, гарчала в темряві й на мене, але, почувши мій голос, вибачливо махала хвостом. Я, як і решта мешканців будинку, настільки звикся з нею, що сприймав як невід’ємну ознаку двору. Я не виявляв до неї особливої прихильності, дуже рідко завдавав собі клопоту чимось її почастувати – опікувалася нею жаліслива пенсіонерка з першого поверху. Я лише констатував її присутність, яка, як тепер виявилося, складала частинку моєї душевної рівноваги. Тому що тепер я відчуваю її відсутність, а разом з нею – якийсь внутрішній дискомфорт. Ніби й не надто вагомою є причина для нього, але…

Поміж сусідських дітей, яких Мушка щоранку проводжала до школи, чути розмови про те, що її чи то впіймали, чи вбили якісь «догхантери» чи «докмандери», які люто винищують бродячих псів.  Мушка, хоч і була «прописана» у нашому дворі, формально теж підпадала під цю категорію. Саме її й вибрав людський закон, майстерно описаний ще Джеком Лондоном, щоб продемонструвати свої силу і волю.

Розумом я усвідомлюю, що проблему бездомних собак у місті треба якось розв’язувати, хоча кусають людей не лише вони. Розумом я, можливо, й виправдовую доцільність жорстких заходів. Але відчуття  жалю за довірливим, позбавленим лукавства створінням, ніяк не хоче уживатися з доводами доцільності. Ці дві лінії навряд чи в мені перетнуться. Я, звичайно, усвідомлюю всю суб’єктивність і, може, деяке безглуздя цих своїх почуттів, адже для мешканців сусідніх будинків зникнення Мушки – абсолютно незначуща подія.

Мене ж вона діймає вже кілька днів поспіль, ніби хтось необережно провів чимось гострим по делікатній оболонці душі. Ось і цього вечора, підходячи до будинку, я знову майже фізично відчув якусь сумовиту порожнечу.  Якесь порожнє місце, що його раніше займала невеличка дружелюбна чотиринога істота. Ця порожнеча знову незбагненним глухим болем відгукнулася всередині мене. Я не просто констатую цю порожнечу – я усім єством відчуваю її.

Можливо, завтра мені вже полегшає…

Ігор Дуда