Масштабна кіноепопея «Визволення». Епізод битви на Курській дузі. До штабного вагончика фельдмаршала Манштейна заходить втомлений, в брудній уніформі та зі згаслим поглядом генерал. «Гер фельдмаршал, – промовляє якимось потойбічним голосом, – моєї дивізії немає». І додає по нетривалій паузі: «Але я пам’ятаю про  свій обов’язок». Відтак,  козирнувши, виходить і за декілька секунд стріляє собі в скроню біля командирського Panzer VI Tiger.

Кодекс честі офіцера прусської школи виявив себе в драматичній бойовій ситуації повною мірою. Командир втратив у бою своїх підлеглих і матеріальну частину, не виконавши поставлене завдання. Отож вважав самогубство єдиним можливим виходом для себе. Зазначу, що чисельність особового складу танкової дивізії СС коливалася в межах 11-11.7 тис. чоловік. Запам’ятаймо цю цифру.

Майже 74 роки опісля. Славне і патріотичне (за словами заїжджих високопоставлених візитерів з Києва, які залюбки з будь-якого приводу підхоплюють місцеві очільники) Тернопілля. Т.в.о. військового комісара області повідомляє радісну і надихаючу новину про старт призовної кампанії на строкову військову службу. Нема сумніву, що в результаті спільних дій військових комісаріатів, влади на місцях і поліції дехто попадеться і піде, скрегочучи зубами, виконувати «почесний обов’язок». Нема сумніву, що патріотичне і свідоме місцеве телебачення відшукає на плацу військкомату таку ж свідому матусю, яка, змахуючи сльозу, говоритиме, що вона (і вся її родина) пишаються тим, що син іде служити. Не маю сумніву, що й сам рекрут  скаже, що йде до війська охоче, оскільки прагне стати справжнім чоловіком. В душі він, може, почувається ущемленим в порівнянні зі своїми «мажорними» ровесниками, які запросто і з презирливою посмішкою нехтують «конституційним» правом, але ж на камеру треба говорити те, що від тебе очікують. Все це, фактично, є фіговим листком, що прикриває незугарну наготу. За інформацією воєнкома, в Тернопільській області понад 20 тисяч осіб, які підлягають призову, всіма правдами і неправдами намагаються уникнути його, не з’являються до військкомату на вимогу. 20 тисяч для нашого регіону – число величеньке. Без малого –  чисельний склад двох танкових дивізій Вермахту періоду війни. Якщо додати до цього ще й значну кількість тих, хто притягався до кримінальної відповідальності чи стосовно яких триває провадження у справі (а таких нині чимало), то хто ж тоді попаде у «сіті» воєнкоматів? Найздоровіші? З найвищим IQ (невже  його хтось визначає)? Я, звичайно, не натякаю початком цієї статті на те, що відповідальний за призов має усамітнитися у службовому кабінеті з одним патроном у пістолеті й востаннє глянути на  фотографію дружини і дітей на столі – не ті часи, та й порода не та. Але, знаєте, чомусь у мені не закипає «благородний гнів» на кожного з 20 тисяч «ухилянтів». Коли вони бачать по телевізору, що солдати-контрактники туляться у приміщеннях, де порядні фермери навряд чи тримали б свиней, то можете уявити, який у них з’явиться рівень «особистої мотивації» до служби? І не варто тут дорікати за відсутність свідомості, апелювати до патріотизму і жувати подібну демагогічну жуйку. Коли воєнком, що закликав їх «чесно служити Україні», попадається на хабарі, можна бути певним, що всі ура-патріотичні заклики будуть порожнім звуком. Нагадаю вислів англійського літературного критика Семюела Джонсона: «Патріотизм – останнє пристановище для негідника». Причому сам сер Семюел пояснював, що він не мав на увазі реальну і щиру любов до своєї країни, а той патріотизм, який багато хто використовував (і використовує) для прикриття своїх «шкурних» інтересів. До того ж, проголосивши курс на створення контрактної армії й виплачуючи немалі (за нашими мірками) гроші контрактникам, влада країни і військове командування дала підстави багатьом думати: «Їм платять, вони за власною згодою одягли цей «хомут»  – то  хай і служать. А мені це нащо?». Нічого не вдієш – така доля країн з незрілою демократією і зацикленою на собі владою. Уникнути цього можна було б, повернувши вектор у бік диктатури, «закручування гайок»; і багато хто з військових вищого рангу, можливо, бачив би в цьому вихід (сутність воєнних хунт практично однакова, що у Латинській Америці, що у Європі), але ж… європейський вибір проголосили. Демократію народжуємо в тяжких муках. Точніше, за словами Л.Кравчука, йдемо до неї через каналізацію. Ага, демократію – от і маєте дві дивізії «ухилянтів», а у випадку чогось серйознішого – потенційних дезертирів. І владі ні на кого нарікати, крім як на себе саму. За псевдопатріотичну словесну тріскотню. За кричущу розбіжність слів і справ. За зневагу до власного народу. За те, зрештою, що вона нездатна виховати офіцерів, які віддадуть перевагу кулі в скроню перед ганьбою і безчестям.

Ігор Дуда