Ще з романів про війну відомі  так звані “підсніжники”. До красивих квіточок, одних з найперших провісників весни, вони не мали жодного стосунку. Навпаки – ця назва несла в собі  похмуру метафору і означала трупи солдатів, які починали з’являтися під час танення снігу. Поки снігове покривало  встеляло землю, їх не було видно, а коли пригріло сонечко й потепліло, усіляке з-під того покривала починало вилазити…

Цього року зима, на відміну від попередніх, була більш-менш схожою на зими давності кількох десятків років (чорт забирай, тоді й зими були кращими…). І сніговий покрив теж до пори, до часу приховував чимало слідів стійбищ людей епохи неандер… хочу сказати, свідомих і цивілізованих городян – мешканців “файного” міста. У лісопаркову зону на перетині вулиць Винниченка і Карпенка мав звичку вчащати ще минулорічної карантинної пори, коли спортмайданчики біля шкіл для любителів повисіти на турніках і пробігтися навколо футбольного поля були закриті. Забрів туди й цього сонячного недільного ранку. Побачене там не те що аж надто шокувало – прояви безкультур’я наших співгромадян нині доводиться бачити ледь не на кожному кроці – але таки добряче вразило. І змусило подумати, що частка особин з паскудними звичками і такими ж гидотними манерами в нас значно перевищує допустимий для нормального, здорового суспільства рівень. Море пластикових стаканчиків і безліч пляшок, усіляке інше сміття й лахміття а на додачу, даруйте за надмірний натуралізм, купи фекалій, що наче навмисно були прилаштовані в таких місцях біля стежки, щоб випадковий роззява на кшталт мене обов’язково в них ступив – словом, пейзаж явно не для ранкового моціону. Деяким контрастом на цьому тлі виглядала пара майже придатних (як здалося на вигляд) жіночих чобіт поблизу рідких кущів – не інакше як вельми бурхлива і, теж судячи з порожніх пляшок і стаканчиків, п’янка амурна сцена  розігралася тут…

Не буду стверджувати, що отакі клоаки в міському районі є нашим нероздільним привілеєм. Пригадую, у Вербну неділю в квітні 1990 р. мене, без перебільшення, шокував центр Нью-Йорка – всі оті його streets and avenues  буквально потопали в купах неприбраного сміття. Склалося навіть враження, що відповідні служби містом-мегаполісом просто не займаються. А ще  подумалося: можливо, отакий безлад – неминуче явище у великих (територіально) країнах? Адже, приміром, у Нідерландах, працелюбні жителі яких століттями намагаються відвоювати від моря клаптик-другий землі, доводилося чути, такого не зустрінеш.

То, може, Україна теж занадто велика – якраз для того, щоб, ступивши декілька кроків з вулиці одного з її міст, котре дуже полюбляє хизуватися своєю “європейськістю”, потрапити в справжній свинарник? Чи, може, значний прошарок її населення складають люди зі звичками свиней?