Можливо, вмер у мені соціолог-статистик. Або ж ще подає ознаки життя.

Отож вчора я вирішив зробити невеличке імпровізоване дослідження, тим більше, що привід для цього був вагомий: саме від 23 березня тернополянам, задля їхнього ж добра, було відмовлено в користуванні громадським транспортом (за винятком деяких категорій працівників). А ще від учора в місті було введено масковий режим. Слово “режим” звучить доволі суворо і переконливо – принаймні настільки, щоб з ним не жартувати, а виконувати те, що він приписує. Однак, вийшовши вчора з помешкання (візити в супермаркет і аптеку відмінити не вдається), першими, кого побачив, були два, судячи з вигляду і поведінки, наркомани: куртки й сорочки – нарозхрист, в зубах – сигарети. Вочевидь, хлопці незадовго до того “вкололися”, і тепер життя їм здавалося прекрасним і до якогось коронавірусу вкупі з усіма іншими проблемами їм “фіолєтово”… 

Коли ж невдовзі зустрів пару статечних пенсіонерів, які неквапливо прогулювалися – теж без масок – наче й не чули про те, що ота болячка найнебезпечніша для таких, як вони, то й вирішив, задля цікавості, перевірити, як дотримується отой масковий режим в окремо взятому районі міста. Стартував я о 14.45 від центрального корпусу педуніверситету – якраз навпроти бюста В.Гнатюка і рушив угору вул. Кривоноса до Майдану Перемоги. Звідти – вниз по вул. І.Мазепи, а потім – поворот на вул. Дружби до її перетину з вул. Миру, де ще нещодавно по суботах вирував продуктовий ринок, який повернеться сюди, мабуть, не дуже скоро. Завдання перед собою поставив нескладне: рахувати дорогою тих, хто йшов назустріч в масці й хто вирішив махнути рукою на суворий припис оперативного штабу міськради.

Рівно через півгодини, тобто о 15.15, я дійшов до “п’ятачка”, як називають отой самий перетин Миру і Дружби.  Зайшовши дорогою в дві аптеки (ну, не просто ж так, від нічого робити вийшов вештатися містом), де вже майже звично не виявилося того, що було мені потрібне. І попутно не забуваючи про додаткову мету свого рейду. Рахувати “дослідний матеріал” було неважко: людей у місті помітно поменшало. Отож, зупинився я на таких цифрах: 56 людей було в масці й 47 – без неї. Статистичною похибкою можна знехтувати – намагався старанно фіксувати всіх, хто попадався на шляху. Щодо перших: декому слугувало маскою щось схоже на шарф чи хиджаб, а самі маски були найрізноманітніші: від кількох складених шарів марлі – і до, ну дуже вже наворочених.  Щодо других, то екземпляри попадалися різноманітні. Зустрілася, приміром, подружня пара: чоловік у масці й окулярах, а жінка – з маскою, що звисала на грудях, зате з ротом, розтягненим у радісній усмішці – напевно, розповідала щось веселе. Серед отих 47 порушників режиму таких зустрічалося найбільше – формально ніби й є маска, але вона не прикриває рот і ніс, а теліпається нижче. Втім, один чолов’яга, помітно “під шофе”, не вдавався і до такої “показухи”, а голосно розмовляв по мобільному телефону, сидячи на лавці порожній зупинці. Ще прикро вразив молодий татусь, який йшов з миловидною дівчинкою-школяркою – ота миловидність малої й стала помітною тому, що маски на її личку не було. Як і на обличчі батька…

Отже, 56 проти 47. Невеличкий (хоча, можливо, доволі показовий) фрагмент із загальної картини в місті. Сухі цифри начебто свідчать на користь того, що свідомих, законослухняних обивателів у нас більше. Але ж і тих, хто втілює антоніми наведених характеристик не набагато менше. Чому вони чинять отак, наражаючи на небезпеку здоров’я своє і своїх співгромадян? Вважають, що розпорядження про масковий режим – перестраховка, і що оті кілька шарів марлі чи навіть респіратор ні від чого не вбережуть? Але ж за такого ставлення отой COVID-19, який зараз потроху заповзає в Україну, щодня збільшуючи кількість інфікованих, невдовзі може розгулятися тут не гірше, ніж на Апенінах.

А, може, не довелося їм бачити по телевізору, як у тій самій казково красивій і ще нещодавно дуже привабливій для туристів Італії в похмурих сутінках колона військових вантажівок вивозить із охопленого жахом Бергамо труни з померлими…

Ігор Дуда