До людей у формі у нас, як правило, ставлення насторожене, якщо не упереджене. І це не випадково, адже часто зіткнення зі стражами порядку залишає сумні наслідки. Люди потай думають: краще триматися від міліції та усяких військовиків подальше. Рідко почуєш чи прочитаєш щось добре про роботу міліції у ЗМІ. Здебільшого скандали, насилля і корупція.

Людина у формі за радянських часів наганяла страх і трем. Ця сумна спадщина дісталася і нам. За роки незалежності прості громадяни продовжують так само остерігатися міліції, як остерігалися в минулому. Досить згадати резонансну справу  «перевертнів у погонах», щоб обходити десятою дорогою тих, хто насправді покликаний стояти на сторожі правопорядку і захищати нас.

Але ми також добре знаємо, що в міліції, як і скрізь, є люди різні: чесні й безпринципні, сумлінні й підступні, самовіддані й лицемірні. Тільки як відрізнити одних від інших? Як не помилитися?

А придивлятися, вивчати і відрізняти треба. І для цього маємо не тільки звичайні людські очі, а й зір душі, серця. І якщо очі можуть помилитися, то душа ніколи.

Генерал-полковник Володимир Бедриківський з тих вибраних людей, що викликають повагу і захоплення уже з першого разу. Його визначальні риси – простота, відкритість, щирість у спілкуванні. Звичайно, робота в міліції наклала  свій відбиток на його характер і поведінку, він далекий від будь-яких сентиментів і в його розмові не почуємо ліричних ноток чи мрійливої розчуленості.  І це зрозуміло. Людина в пагонах не може собі цього дозволити, коли на її плечах лежить обов’язок боротися зі злом. Це той випадок, коли добро повинне бути з кулаками.

Хтось має кидати виклик кримінальному світові, що всюди сіє ненависть і насилля. Хтось має стояти йому на перешкоді. У криміногенній державі це непросто. Володимир Бедриківських з тих, хто не заплямував своєї совісті і честі в тій нерівній боротьбі й завжди виходив з неї переможцем. Тому й зробив добру кар’єру, яку нині дехто схильний ставити йому на карб. Але ніщо з неба просто так не падає – ні звання, ні нагороди, ні заслуги, – тим більше на таких незручних для влади людей, як В.Бедриківський. Найчастіше йому доводилося діяти не при сприянні владних структур, а в супереч їм. І він, як той твердий горішок, перемагав неприхильні обставини і озлобленість властьімущих, що все тісніше зрощуються з криміналітетом.

За його плечима стоїть силует опального Юрія Луценка, у якого Володимир Володимирович був першим заступником. Когось це лякає, когось насторожує, а хтось хотів би відшукати і тут якийсь підтекст чи навіть злочин. Але довір’я екс-міністра  МВС Ю.Луценка до В.Бедриківського мало б передатися нам і зіграти вирішальну роль у виборі. Як і довір’я Арсенія Яценюка.

Здавалося б, він досягнув усього – високого генеральського звання, заслуженої пенсії, шани друзів і колег по роботі, вагомого суспільного статусу. Має чимало державних і навіть релігійних нагород. Навіщо йому ще політика? Тут бруду не менше, ніж в асенізаційній роботі охоронних органів?  Може, пора відпочити?

Як на мене, вибір В.Бедриківського зумовлений тим, що він прагне бути корисним людям і жити без боротьби не може. Таким створив його Господь. Це голос сумління і душі кличе його на політичні барикади. Кличе, бо час надзвичайно важкий, бо Україна, її мова, культура і духовність у небезпеці, бо не час для жити тільки для себе.

В.Бедриківський – західняк і голос галицької крові в нього надзвичайно сильний. Це він не дає йому права на спочинок. А сила, дяка Богу, є, і бажання щось зробити для людей залишається. Воно спонукує до дії і стукає в серце.

В.Бедриківський – людина з твердого тіста. Маю переконання, що якби його становлення і молодість припали на воєнні часи, то він був би серед тих, що зі зброєю в руках боролися з сатанинською системою. Нинішня його позиція – свідчення цьому.

Життя завжди потребує сильних і мужніх людей. Надто недосконалий цей світ, надто багато в ньому темного, лицемірного і підступного. І сьогодні, як і піввіку тому, в сильних та чесних людях Україна відчуває гостру потребу. Це її надія, опора і порятунок.

Не буду перелічувати все те добре, що зробив цей чоловік. Про це написали мої колеги-журналісти, друзі-письменники і ще, мабуть, писатимуть не раз. Моя мета інша – показати  внутрішній світ людини, яка піднялася по щаблях міліцейської кар’єри так високо і не розтратила глибокої людяності та доброти.

Як на мене, сьогодні наступила пора вибирати не тих, хто наділений якимись особливими лідерськими якостями, хто спроможний тільки боротися, запекло дискутувати з опонентами, для кого мета виправдовує засоби, а перемога важлива за будь-яку ціну. Ні. Сьогодні треба, як ніколи, дивитися на людське серце, перевіряти рівень духовності й чистоту сумління. Бо владу без душі і совісті ми вже маємо, і маємо таких же парламентарів з непробивними, камінними обличчями, ми ситі ними, як мовиться, по горло. Генеральський мундир В.Бедриківського не затінює, а скоріше відтінює його інтелігентне, привітне і приємне лице, що викликає довіру і добрі почуття. Як вихопилося в одного простого чоловіка: «Хіба генерали такими бувають?!»

Наш земляк – своєрідний феномен, навіть, якщо хочете, релікт. Робота в міліції не тільки не огрубила його, не зробила пихатим і цинічним, як це бачимо у високих міліцейських чи військових чинів, а навчила ставлення до чужої біди, як власної,  і навчила все пропускати крізь серце, приходити на допомогу тим, хто цього потребує. Тому так рясно сивини на скронях і так багато рубців на серці, хоча йому тільки 50.

Багато років Володимир Володимирович боровся із організованою злочинністю. Тут він має не просто вагомий, а безцінний досвід. Як раніше йому погрожувала «організована кримінальна злочинність», так сьогодні погрожує і нападає «організована політична злочинність», поширюючи різні наклепи і неправдиві чутки (головне – кинути брудом, а там доказуй свою правоту, відмивайся). Але до такої людини як він ніщо погане і брудне пристати не може і тут політичні опоненти приречені на поразку. Бо хіба можна похитнути чи збити з дороги того, хто все життя звик іти проти бурі, ламати плани найбільших кримінальних авторитетів, хто все своє високе служіння сповідував гасло «Злодій має сидіти у в’язниці!»

Сьогодні Володимир Володимирович бореться не тільки за себе, а й за свого побратима Юрія Луценка. Він залишається його рупором, його голосом на волі. І про це не можна забувати.  Адже це означає, що на поразку у нього немає права. Переможе В.Бедриківський – переможе Луценко, переможе Правда і Совість.

Петро Сорока, письменник, член міжнародного ПЕН-клубу